Все життя наче ілюзія. Таке відчуття, що я йду по пустелі і помираю від спраги, йду довго... днями, тижнями, місяцями... просто йду. В день пекельна спека, а вночі нестримний холод. загубила рахунок часу, а взагалі, що таке час... це вже не важливо. Є тільки я і ця пустеля, з піском... навколо тільки пісок, один пісок. Я вже наче і звикла до відчуття спраги, а скільки разів мені марився оазис і все це ілюзія. Бо є тільки я і пустеля, не жива, вона просто мертва... але я в порівняні з нею жива і буду живою, поки йду по її пісках...
