Якщо чесно,я з того дня по-справжньому боюсь відвідувати такі місця, та...що там казати, я з того дня боюсь взагалі виходити в місто, та й просто на вулицю. Те, що я побачила тоді, було просто, звично для такого життя, для такої міської метушні, але я ніяк не могла навіть думати, що це справить на мене таке враження... Саме тоді, після того дня, після того випадку моє життя перевернулось, я стала існувати по-іншому, дивитись на все по-іншому... Ми - безглузді...
Коли я ішла через довгий, нефарбований, затишний, але одночасно жахливий та надзвичайно моторошний коридор, в мене в голові крутилась лише одна думка: про ранню смерть, ні, не подумайте, я, ні в якому разі не хотіла помирати і не дозволила б комусь це зробити, але чомусь, проходивши це місце ні про що інше думати було неможливо, мені здавалось, що зараз хтось вистрибне і задушить мене, хоча ситуація була зовсім не для цього... Це була лікарня... але той коридор... ніяк не можу забути його, він жахливий, він і досі мені сниться, я в тих кошмарах, самотніми, морозними, зовсім не від холоду, ночами плачу, кричу, це неймовірно, це примітивно страшно, я йду, йду, йду... і ніяк не можу дійти, не можу і все, я навіть не знаю до чого іду...
Тоді була цвинтарна тиша, жодної живої душі, нікого і темрява, настільки депресивна, що аж хотілось одягнути окуляри, бо дуже різало в очі, не знаю чому, вона так пекла, що мені здавалось, що потрібно зупинитись, я вперше хотіла зупинитись на півдорозі, я не могла йти далі, не знаю чому, для мене це було і залишиться постійною загадкою... Зовсім раптово, десь в іншому місці цієї, майже розваленої лікарні, доносились якісь слова, розмови, крики про допомогу, тут були люди, зовсім пропащі, я відчула, що вони живуть і боряться, не заради життя, їм було так важко, я відчувала їхній біль, він був такий терпкий, колючий. Воно мені нагадало лупінь током, точно, я таке відчувала останній раз в 10 чи 12 років, коли нікого не було, так, коли я вперше відчула самотність, я вперше зробила зовсім безглузду річ: я доторкнулсь до вилки праски, щойно вийнятої з резетки мокрим пальцем, я розуміла всю дурість вчинку, але це мене не зупинило, я це все-таки зробила... Х... Зараз це згадується зі сміхом, з теплом на серці, бо тоді мені вчасно дали по голові, а зараз вже ніхто не зупинить і не допоможе, бо... немає кому. В цій лікарні з життям попрощались всі мої близькі люди, я не знаю чому я прийшла сюди, навіщо мені воно потрібне, я була зовсім здорова, принаймні фізично, навіщо воно... не знаю... Але мене ніби щось притягнуло за руку, це так жахливо, як в якомусь тумані, мареві, востаннє я так блукала через цей коридор, 2 роки назад, коли з життя пішов мій близький товариш... той коридор... він ще, він досі пахнув моїми слізьми, криком, благаннями, муками та жорстокістю, зараз я скупа на почуття, майже нічого не відчуваю, не можу ні плакати, ні благати, але кричу, бо хочу кричати, не знаю чому, просто кричу, але німо, так щоб не чули, не здогадались, що в тому темному коридорі є щось живе, я прийшла сюди очистити душу, висповідатись... не знаю... нічого незнаю... Я просто йшла з повною головою божевільних думок, я й сама була, і є божевільною, і все, що мене оточує, все моє життя теж божевільне. Медикамент завершення життя, от, от те, що мене мучило, так, тоді в мене в голові було це, щось таке самотнє, як і я, не знаю чому ця назва, я в той час не могла про це задумуватись... Мені здавалось, що це кінець всього, але початок твариннячого існування... Я вийшла звідти, розум сказав нарешті, але щось, якась частина мене таки хотіла назад, у спокій, там було жахливо, але там був спокій...
Я зовсім дурно йшла вже через світло, між палат, вже не з людьми, а з овочами, хоча ні, вони не всі були овочами, вони всі були різні,найбільше враження на мене справила жінка, не зовсім стара, років 59, вона була така світла, домашня, вона 2 роки була в комі, але схожа на просто сплячу людину, яка тяжко працюючи на якісь ділянці землі, лягла перепочити на свіжому повітрі, саме так на свіжому повітрі, в її кімнаті було дуже спеконо, адже на дворі був розпал літа, а з відчиненого вікна залітала якась пилюка і бруд... Я ненадовго зупинилась біля неї, вона була прекрасна, але теж, як і інші безглузда.
Я відчувала, що мушу йти далі, я швидко без зайвих думок йшла прямо в перед, але щось мене змусило зупинитись біля палати,на обшарпаних дверях якої висіла табличка із надписом 14, саме дивлячись на неї я зрозуміла, що це число невдач, а може через те, що з невеличкої палати доносились настільки тяжкі, болючі і гучні-гучні крики, от саме так кричало моє серце, коли я прходила коридор, тільки мій крик був німим, а цей, такий пискливий, що аж різав вухо. Не дивлячись на той страх, що пронизував моє тіло, я все-таки на щастя, чи на горе відчинила покусану, не знаю чому, але саме покусану металеву, в мене ще перед тим як ввійти, в голові з'явилась думка, яким же божевільним треба бути, щоб погризти велику, із якогось чорного металу ручку, я, чомусь, відчувала, що то була людина і вона була ще жива... В палаті я побачила чоловіка, зовсім молодого, лише на роки два старшого мене, аж мить і стало так страшно, але не на довго, вже через секунду мені було спокійно, бо його очі не викликали страху, скоріше навпаки, може жалість, але точно не страх, то були очі зацькованого цуценяти, я не буду описувати його зовнішність це непотрібно, ні, просто мені дуже важко, але він був прекрасним, його очі... я більш ні на що не могла дивитись, а може просто не хотіла, але то були очі зламаного життя... То було кохання, миттєве, таке,що буває лише раз в житті, не знаю чому, не знаю за що, але я покохала, такого ж, як і інші - безглуздого... І все відбулось вмить ми сиділи, розмовляли, як коханці, як друзі, як ЛЮДИ, ніяких стереотипів лише я і він, він не здавався ненормальним, він був, як і всі, але це тривало лише 20 хвилин, а там він...помер...
І все... ось ця лікарня забрала ще одне життя, ще одної дорогої для мене людини, тепер все, вона проклята, вона забирає все дороге мені... Тепер я така, як і вони, така ж безглузда, але ще жива,бо не там, але мабуть і моє життя судиться забрати їй, так,я, мабуть,мушу піти до всіх своїх, врешті-решт, радує, що я остання, бо більш нікого не залишилось, а поки я смиренно чекаю...
ID:
245017
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.03.2011 08:22:22
© дата внесення змiн: 05.03.2011 08:22:22
автор: Mart.O.
Вкажіть причину вашої скарги
|
