Як задовбав цей внутрішній голос! Вже цілий тиждень канючить: "Треба шити, треба шити..." Прямо сил ніяких немає. Якби цей голос був матеріальним, його хоч виключити якось можна було би, або в пику дати. А так...
Справа в тому, що моя дружня компанія має традицію дарувати на день народження не усілякі дрібниці, а щось велике й корисне. Сам би таке не потягнув у фінансовому смислі, а компанією - запросто. І от я мала необережність попросити на свій день народження швейну машину. Колись, як у магазинах одягу не було, а мій тодішній розмір взагалі продавався тільки у "Дитячому світі", я досить непогано шила. Зараз часи змінились, але ні у магазинах, ні на базарі знову ж таки немає мого розміру. Але тепер вже з іншої, протилежної, причини. Подружки по віку й фігурі не дадуть збрехати: у наш час складається враження, що весь одяг шиється на ляльок Барбі. Ну, майже весь. Дивишся на себе у дзеркало - наче й нічого ще. А зайдеш у магазин - таке враження, наче ти найтовща жінка у світі. От я й вирішила - шитиму, як колись. Машину мені подарували класну, гарної японської фірми. Стоїть на столі, мов голівудська красуня. А я вже тиждень не можу до неї присісти: то подружка у гості прийшла чайку попити - за життя поговорити, то фільм цікавий по телеку показують. То просто втомилась на роботі, хочеться прилягти відпочити, книжку почитати. То світло увечері погане, очі не бачать. Коротше кажучи, все, що навколо відбувається, ніяк новому заняттю не сприяє. Та мене, власне, ніхто у шию й не гонить, не гола ж, є що на роботу вдягнути й на вихід. От тільки цей внутрішній голос, щоб йому заціпило, ниє й ниє, хоч вуха затикай.
Знайома картинка, правда? Я сама такі картинки у своєму житті регулярно бачу. І добре знаю, що зі мною відбувається: лінь, лінька, лінюська. Вона, дорогесенька, то до крісла мене притискає, то до дивану, то до телека. Я її, заразу, добре знаю. Майже з дитинства. Я її навіть вивчаю, керуючись постулатом: щоб побороти ворога, треба його знати. Вивчення ліні привело мене до цілої низки цікавих відкриттів. І не тільки цікавих.
Спочатку, роздивляючись проблему з точки зору банальної фізіології, я дійшла висновку, що лінь - це заторможеність моторних функцій. Інакше, як пояснити, що деколи навіть рукою поворухнути немає сили. Щось, значить, у головниму комп"ютері - нашому мозку - тормозиться, десь програма дає збій. Може, не стикуються якісь контакти нервові, от сигнал від голови до інших органів і не доходить. Така матеріалістична теорія - прекрасна знахідка, коли треба придумати наукову відмазку, чому я не хочу щось важливе, але геть не цікаве робити: ну, не від мене це залежить, це у моєму організмі щось не так. Горе-матеріалісти, що не знають таких розумних слів, як я, уміють прекрасно придумувати собі інші відмазки. Хвороби, наприклад. -
- Не може малий у технікумі вчитись, - жаліється сусідка, - не тягне здоров"ям. Там так тих дітей нагружають, що він із занять приходить - і весь час спить. Геть втомлений і хворий.
- То, може, він у тебе ледачий? - питаю сміючись. Образилась.
Більша частина сім"ї моїх знайомих, а саме: тато та двоє дорослих синів, працюють на забезпечення здоров"я меншої частини. А саме - дуже хворої мами. Мама настільки хвора, і настільки переймається своїми хворобами, що перечитала про них усю можливу й неможливу літературу, поздавала такі аналізи, що доктор Хаус стоїть у кутку й тихенько лигає свої пігулки. Коли вона розповідає про своїх гельмінтів (глистів там, чи гостриків), складається враження, що вона їх всіх в лице й поіменно знає. Не те, щоб вона зовсім не працювала, адже тричі на день вимити усю хату хлоркою - це вам не тур вальсу станцювати. Ні на що інше сил і часу ніяк не вистачає. На роботу піти? Та ви що! Куди з такими болячками?! Мене дивує, що троє дорослих мужиків абсолютно не помічають її квітучого вигляду. На що-що, а на вмираючу, чи навіть просто хвору моя знайома аж ніскілечки не скидається. Хіба що на ледачу.
Ще залізніша відмазка - втома. Колись моєму чоловікові вдалося майже десять років цією відмазкою мені очі замилювати. Приходив додому зі свого науково-дослідного інституту - й на диван. Втомився. Зарплатня інженера у радянські часи тягла хіба що на анекдот, але й додатковою роботою грузити було ніяково - так страшенно чоловік втомлюється. Може б і довше вірила, якби не перестали у моїй школі за роботу платити зовсім. І пошуки бодай якогось заробітку привели мене в той таки науково-дослідний інститут, у відділ комплектації. І тут я побачила (уперше за десяток років) якою непосильною працею займається мій благовірний. У комп"ютерному відділі саме в ходу були всілякі гороскопи, тести, перші примітивні ігри. Багато сил і часу займало розпивання чаю, у найбільш просунутих - кави. Розмови про улюблених поетів і письменників - теж праця непосильна, інтелектуальна. Після такої роботи саме місце на дивані під телевізором у незмінному горизонтальному положенні. Після того, як правда спливла на світло, парочка розбитих тарілок і грамотно влаштованих скандалів хутко поправили здоров"я мого чоловіка. А головне - його бажання працювати на благо родини. Не гарантую й вам, друзі, такого швидкого результату. Мій все-таки був сільський, не запущений, мене й дітей любив.
Це що стосується фізичної сторони ліні. Тепер давайте глянемо на психологічний бік медалі. О, тут є чим поживитись. У бажаючих виправдати свою лінь стільки можливостей, що кільком поколінням психологів буде на чому дисертації захищати. Найбільш поширена і фундаментальна відмазка - депресія. У одному із своїх творів апологет християнства Клайв Льюіс припустив, що у пекельних сил є свій філологічний відділ. Якщо дотримуватись цього припущення (а я - філолог за освітою - схильна йому вірити), винайдення терміну "депресія" - велика перемога темних сил. Це хитре слово дає змогу виправдати найнеприглядніші вчинки, найганебнішу поведінку. У реальності ми би таке стовідсотково засудили, а скажи "депресія" - і якось рука не підіймається, язик не повертається. Погано людині. Депресія.
Депресія дає право нехтувати обов"язками у родині, на роботі. Вона виправдовує склочність і ниття. І лінь, звичайно, можна теж гарненько приховати за пекельним терміном "депресія".
Ще одна відмазка, для більш інтелектуально просунутих, - недостатня мотивація. От у мене, щоб почати шити, мотивація явно не достатня. Ну, немає потреби у нових речах! Жінки, дорогі мої, ви в таке вірите? Теорія мотивації - дуже цікава й потрібна річ. Особливо у вихованні дітей. Що може бути мотивом, достатнім, щоб побудити людину до певних вчинків? А що хочете: обов"язок, страх, інтерес, ентузіазм, любов, ненависть, заздрість і таке інше. Головне, щоб мотив за інтенсивністю був більший за стримуючі фактори, одним із яких є й лінь. Простіше кажучи, щоб "Хочу!" звучало у душі голосніше, ніж "Хай, якось іншим разом". Як ви мотивуєте свою дитину на некомфортні для неї вчинки (а все нове й незвідане для дитини апріорі - некомфортне)? Що примушує вашу дитину діяти: страх покарання, інтерес, обов"язок чи звичка слухатись? Цікава розмова? Поговоримо, обіцяю. Але не зараз.
Чого, здавалось би, простіше: придумай відповідну мотивацію, зацікав, як кажуть сучасні вчителі, і проблема ліні буде вирішена. Браво! Нобелевську премію місцевого значення тому, хто зацікавить мене мити посуд по три рази на день, як мінімум. Біда, як ви розумієте, в тому, що у нашому житті є безліч нудної і нецікавої роботи. Я навіть свого часу придумувала собі якісь премії за виконання такої роботи. Шоколадку, наприклад. Хто уважно читав початок цієї "наукової" статті, зрозуміє, чим це скінчилось.
Мабуть, лінь так би й залишалась для мене загадкою, якби не було ще одного рівня, на якому можна проблему розглянути. Лінь - духовна проблема. Про це написано в Біблійних Притчах. А якщо так, то і роз"яснення, і вирішення теж треба шукати у духовній площині. Що ми тут маємо? Маємо волю, віру, мету, ідеал - саме такий наш із вами духовний вміст. Що ж за збій у духовній системі людини дає грунт для ліні? Маю я мету свого шиття? Так, маю, хочу виглядати краще, підняти собі життєвий тонус парочкою нових речей. Нові речі взагалі чудовий спосіб підняття життєвого тонусу. Жінки всі це знають. І розумні чоловіки уміють вправно цим користуватись. Не погоджується жінка на рибалку з друзями, - можна скандал влаштувати, розказати, хто в домі господар, дверима трахнути нарешті. Але якщо подарувати нову блузочку... Може обійтись і без скандалу, - тонус життєвий не той, не скандальний. Чи маю я віру в те, що шиття мені необхідне. Так, теж, гадаю, маю. Чого ж мені не вистачає? Ага, волі! Ось саме ця загадкова складова нашого духу і є відповідальною за те, щоб усі наші плани, цілі й ідеали втілювались у життя. А що ж воно таке - воля? Будемо шукати, бо не можна ж користуватись пристроєм не прочитавши інструкції. Навіть примітивним. Усі знають - небезпечно, може бути вава. А тут - така складність і глибина! Почала шукати інструкцію до непізнаного духовного механізму - волі. І яким же було моє здивування: навіть у серйозній літературі по психології і філософії немає бодай якогось більш-менш прийнятного визначення волі. Чесні і розумні вчені й філософи так і написали: повного і всеохоплюючого визначення на даний момент не існує. Ті, хто чесним бути не насмілився, накрутили таких визначень, що бажання одне - подивитись в очі й спитати: "Ти сам зрозумів, що сказав?" Найбільш прийнятним, принаймні для мене, здалося визначення одного із християнських проповідників: "Воля - це мускулатура душі". Багато що відразу стало зрозумілим. Щоб заставити тіло рухатись потрібна мускулатура - без неї ніяк. Причому, щоб тіло виконувало не тільки найнеобхідніші рухи, а й трохи більше, потрібно мускулатуру тренувати. Чим більше тренувань, чим вони грамотніші й наполегливіші, тим ширший діапазон фізичних можливостей тіла. Значить, щоб заставити розум і почуття (з цього складається наша душа) виконувати щось більше заданого інстинктами й насущними потребами, потрібно тренувати мускулатуру душі - волю. Так, вже тепліше. Як же її тренувати, цю загадкову волю? Хто займався у житті спортом, той знає, тренувати мускули можна тільки одним способом - примусом. Треба постійно примушувати, гвалтувати себе, своє тіло. Так само діють і танцюристи, і музиканти. Знаєте такий анекдот: недалеко від опери "Ла Скала" у вуличного музиканта спитали, як потрапити в оперу. "Тренуватись, тренуватись, тренуватись," - відповів той. Я колись чула історію про чудову піаністку, яка в евакуації в роки війни не мала інструменту. То вона тренувалась на столі, намалювавши клавіши на старій довоєнній газеті. З-під нігтів йшла кров, бо харчування було ніяке й жінка захворіла на цингу. Війна закінчилась і піаністка з успіхом почала виступати у великих концертних залах. Однак, вона так і продовжувала стирати з клавіш кров, - постійні вправи не давали рукам зажити. Є подвиги мужності, сміливоті, праці. А це - подвиг волі.
Волю тренувати важко, набагато важче, ніж тіло. Однак нетренована воля приносить більше втрат і розчарувань, адже погане життя - це вам не поганий зовнішній вигляд. Зате й здобутків тренована воля дає в сто тисяч раз більше. От я зараз примушу себе шити і матиму радість не тільки від нової речі, а й від того, що зуміла таки себе перебороти. Хай моя лінь знає, що місця їй в моєму житті нема. Так, все, пішла шити.
1.02.2011
ID:
242233
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.02.2011 12:57:45
© дата внесення змiн: 20.02.2011 12:57:45
автор: alla.megel
Вкажіть причину вашої скарги
|
