У нашому житті багато речей доведено до автоматизму. Не задумуючись і не акцентуючи увагу на звичній дії, ми їмо, доглядаємо за собою, рухаємось, спілкуємось із звичними людьми. Наші реакції, здебільшого, автоматичні навіть тоді, коли ситуація не є такою вже ординарною. Та й у екстремальній наша поведінка інстинктивна. Принаймні, у перші хвилини. Ми навіть не задумуємось над цим. Як та сороконіжка з дитячої казки, що жвавенько перебирала ніжками, поки кролик не запитав її: "Цікаво, як тобі вдається не заплутатись у такій кількості ніжок?" Сороконіжка, здивувавшись, - І справді - як? - заплуталась і впала.
Нещодавно я помітила за собою, що навіть у дзеркало я дивлюсь, як каже мій син, "на автопілоті". Поділилась спостереженнями з подругами, і всі вони здивовано констатували, що теж не уявляють, як нині виглядають насправді.
Вдивлятись у себе треба. Причому не тільки у звичайне дзеркало. А й у інші, сказати б, віртуальні дзеркала. Таких дзеркал багато. Ми просто, живучи здебільшого автоматично, про них не задумуємось. Ось, наприклад, - дзеркало нашого роду. Під час поїздок у Туреччину (нажаль, не на відпочинок) мені частенько доводилось зупинятись у Батумі. Тож з часом, роззнайомившись, я з приємністю спілкувалась з кількома родинами аджарців. Найбільш - більше, ніж незвичне для нас, заробітчанок, становище їх жінок - мене вразило, що ці люди пам"ятають свій родовід як мінімум до сьомого коліна. Подружжя моїх ровесників - Тенгіз і Шарена - розповідали мені цілі романи про життя іх дідів, прадідів і ще пра-, пра-... Таке можна тільки в історичних книгах прочитати. Але там давнина - безлика, чужа. А тут вона була своя, рідна, наче відзеркалена у глибокому дзеркалі роду. Та давнина, логічне продовження якої сиділо зі мною поряд. За одним столом. Нещодавно, з книг Марії Матіос я дізналась, що наші карпатські горяни дотримуються такого ж суворого звичаю, як і горяни Кавказу: не знаєш свого родоводу - ти не людина. А ми? У кращому випадку знаємо ім"я прадіда й прабаби. А от по-батькові - напевне, далеко не всі...
- Ну, то й що? - скажете, - що таке минуле? Порох, пил. Жити треба сьогоднішнім днем.
Треба то треба, але ж хочеться не просто жити, а бути щасливим, залишити по собі слід на землі. Людина живе по іншому, коли знає, що про її вчинки розповідатимуть нащадкам у далекому майбутньому. Наші нащадки судитимуть нас із зовсім іншої точки зору. Адже вони знатимуть, як склалась не тільки наша доля, а й долі наших дітей. І як вони, нащадки, покутують наші гріхи, і що вони мають собі з наших здобутків. Коли роздумуєш про це, погодьтесь, не хочеться, щоб пра-правнуки сказали щось на кшталт: "Та, це була така собі людина, - нічого доброго по собі не лишила".
У дзеркалі свого роду можна побачити немало цікавого, повчального, навіть героїчного. Мені ніхто в дитинстві не розповідав, ким був мій загиблий під час війни дід. Це була та інформація, що старанно приховувалась. І тільки після проголошення незалежності, та й то не зразу, я дізналась, що мій дід служив в УПА. І бабцю мою він порятував тоді, коли її вже восьмий раз гнали у Германію. Я дізналась, що у моєму селянському, як мені казали, роду були і священники, і дворяни, і навіть близькі соратники гетьмана Скоропадського й Степана Бандери. Мій рід не раз страждав за любов до волі й рідної землі. Мого прадіда розстріляли у тридцять дев"ятому, а роком пізніше - його рідного брата. Іх називали тоді українськими націоналістами. Тобто, у графі "причина смерті" можна було сміливо писати: "Українець". Роздумучи про історію свого роду, я почала розуміти, що незалежність нашої держави - результат героїчної боротьби кількох поколінь свободолюбивих українців, а не побічний ефект розпаду Радянського Союзу. Хоч, може, декому й вигідно, щоб я думала інакше. Історія мого роду багато що пояснює у мені самій. Стає зрозумілим, чому я обрала професією українську філологію. Працюючи у русифікованому Запоріжжі, добивалась, щоб діти, яких
батьки масово звільняли від вивчення рідної мови, все ж таки знали й любили її. Був у моєму вчительському житті і організований український театр, і літературні читання заборонених поетів. І тільки тепер мені зрозуміло, хто поколіннями дарував мені такі яскраво націоналістичні гени. На щастя, зараз діти більше цікавляттся минулим свого роду. Зараз це прийнято, модно. Багатьом хотілось би, щоб у роду були аристократи, це підіймає самооцінку. І нікому не хочеться, щоб у роду знайшлись кати, зрадники, й просто байдужі, затуркані, нічим не примітні люди. І це - дуже добре! Адже наступний крок - це питання самому собі: а як мене згадуватимуть нащадки? Що я залищу їм у спадок?
Тож давай те вдивлятись у різні дзеркала. Хоч часом це й не приносить задоволення. Наприклад, у здеркало часу.
У дзеркалі часу видно не тільки вікові зміни. У цьому віртуальному дзеркалі просліджується той прогрес (чи занепад), якого не побачиш навіть дуже пильним щоденним розглядуванням. Так буває, коли довго не бачиш людину, а потім раптом її зустрінеш, - в око кидаються, найперше, ті зміни, що відбулися з нею. Інколи тільки у цьому дзеркалі й можна побачити істину. "Лицом к лицу - лица не увидать. Большое видится на расстоянии". У дзеркалі часу іншим видається те минуле, про яке розповідали нам на уроках історії. Дзеркало часу виправляє спотворення. Як же ми шпетили себе за допомогу Помаранчевому Майдану. От, мовляв, дурні! Чого ми купились на пропаганду й чергові нездійснені обіцянки?! Але пройшов час. І вчора, коли майбутнє для більшості з нас засвітило злиднями й безробіттям, - куди ми пішли? На Майдан! Наче б само собою зрозуміло, що саме там твориться наше майбутнє, там вирішується наша доля. Там-там! А не у затишних і шикарних владних кабінетах з їх розжирілими хазяями - "слугами народу". І куди ми з вами вийдемо наступного разу? Туди! На Майдан. Дзеркало часу відмило наліт бруду й кон"юнктури з чистого й сміливого пориву простих людей до волі, до добробуту, до братерства, рівного якому не знає не тільки наша, а й історії багатьох інших країн світу. І ми знову по праву почали пишатись тим, чого ще вчора соромились.
Моя хрещена доня пише наукову роботу про жінок, що у роки радянської влади відстоювали нашу незалежніть. Про красивих і мужніх героїнь, завдяки кому ми зараз живемо у своїй державі. Завдяки кому маємо змогу відстоювати себе на майданах, завдяки кому наші діти не гинуть у Чечні, як гинули колись в Афгані наші чоловіки. Ми багато років вважали їх буржуазними націоналістами, засуджували, чи просто мовчали, наче їх ніколи й не було в нашій історії. Але поступово у дзеркалі часу вони постануть перед нами не привидами радянських підручників історії, а такими, як були насправді - живими, світлими, цілеспрямованими. А також гнаними і катованими. У газетній статті не прийнято приводити цитати - все таки не наукова робота. Але я відступлю сьогодні від правил і поділюся з вами тим, що сама побачила у дзеркалі часу: « Покищо мені нічого не потрібно…хоч і соромно, але попрошу …справа в тому, що в мене немає жодної спідниці , а лагерна, ситцева, надто непрезентабельна для вольної людини. От би спідницю, пару панчіх та яку небудь книжечку гарних віршів. Взуття є але онучі до сандалет не пасують" Це писала із заслання з Хабаровського краю, де шестидсятиградусний мороз - середньозимова звична температура, Надія Суровцева - жінка з трьома вищими освітами, одна із найосвіченіших українок, письменниця, перекладачка, мовознавець. Гадаєте, це лист із сталінських часів? Помиляєтесь. Лист написаний у часи брежнєвського "м"якого" правління. Вовк линяє, але шкуру не міняє. Страшне воно - те дзеркало часу. Особливо часом страшно побачити в ньому не минуле - майбутнє. Після свого екскурсу в історію боротьби за незалежність, я зрозуміла, чому подібні факти й особистості обходить увагою наука, преса, чому вони не стають відомі широкому загалу, чому немає музеїв, меморіалів, пам"ятників. Натомість, наші українські історики збираються писати підручники з росіянами. Небезпечне воно - дзеркало часу. Вдивляючись у своє минуле - таке, як воно було насправді, а не таке, яке вбивалось у наші голови на уроках у радянській школі й парах історії комуністичної партії та історичного матеріалізму у вузах, - починаєш значно виразніше бачити у дзеркалі часу наше цілком ймовірне майбутнє. Починаєш розуміти, куди рухається країна, що чекає на нашу незалежність, де будуть перебувати у кінцевому (не дай Господь!) результаті наші сьогоднішні герої Майдану. На якусь мить стало так страшно, що схотілось схопити манатки й дременути за кордон. У якусь спокійну демократичну країну, де можна знайти управу на бюрократа, де справедливі й непідкупні суди, де є толкові а головне - не байдужі лікарі, педагоги, науковці, де прийнято чесно й відкрито говорити про минуле й мріяти про майбутнє. Де люди окремо і суспільство в цілому вміють каятись і визнавати свої помилки.
Давайте вдивлятись у різні дзеркала. У дзеркало душі, духу. Що сталось з нами? Коли ми нарешті встанемо з колін? Така співоча, щира, мужня душа наша чи довго ще трепетатиме від давніх страхів? Чи довго в ній братимуть гору гени їй ніяк не властиві - зрадницькі, боягузливі, брехливі. Чи довго еквівалентом свободи для нас буде висловлювання дуже літнього чоловіка, котрого запитав відомий тележурналіст, чи він вільна людина: "А що ж. Я живу - нікого не чіпаю, й мене ніхто не чіпає - чим не вільний?" Я слухала й думала: "Скільки боротьби, скільки жертв, скільки життів - у моєму роду тільки три, - чи це все не марно?"
17.01.2011
ID:
242229
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.02.2011 12:55:11
© дата внесення змiн: 13.09.2011 07:43:21
автор: alla.megel
Вкажіть причину вашої скарги
|
