вона:
"Наснилось наше місто… і ти… вулички, парки, стежини, якими ми ніколи не ходили разом… та впевнено можу сказати, що коли ми були в місті водночас, то ходили мало не слідами одне одного…
Наснився дощ… після марудного липкого чекання… радісний трепет листочків напередодні осені… в передчутті останньої зливи перед їх жовтенінням.
Наснилось… мокрі долоні закривають мені очі… вгадай хто? Та як же не вгадати, коли такі долоні можуть бути лише твоїми…
Акварелі… місто, мальоване по-мокрому, кількома мазками щедрих передосінніх барв. Барвисті парасольки, шепіт листя, краплинка, що стікає по лівій скроні, минаючи зморщечки-промінчики усмішки біля ока… краплинки на губах, і в мене на віях.
Качелі на дитячому майданчику, забуті кимось іграшки, твоя усмішка, від якої в мене в очах мабуть вигинається веселка… десь поряд хтось грає на гітарі, заховавшись у дитячу хатку біля пісочниці… поскрипують ланцюжки качелі… догори-вниз – дощ і дерева, і пасма мокрого волосся, догори-вниз, догори-вниз, небо-ти, ти – небо… і веселка… і останні дзвінкі краплини… ЯК МАЛО треба іноді для щастя!…
…місто, ми, і дощ… крап…
…крап… крап-крап…о-ох… знову цей кран…
…пора вставати, ну ж бо, давай, либонь ще воду збирати…."
