Заметіль (та, що приходить нізвідки… і зникає внікуди…)
...
Заморочить сніг дійсність вальсом.
Вже й не знаєш – було чи снилась
Тепла ніжність холодних пальців,
Ледь окреслений контур вилиць,
Хвороба й разом – панацея –
Очі, глибші за вишні спілі,
Неспізнавана знаність Тієї,
Що до тебе прийшла з заметілі...
Тануть виткані ніччю грані,
Тане запах її волосся...
Будить ранок дзюрчанням в крані,
Ніби натяк, що все – здалося:
Заметіль, і пуста зупинка,
Зустріч поглядів, хміль у скронях...
Чи була та сніжинка-жінка,
Що розтала в твоїх долонях?..
„Кап-кап-кап” – і водою збігла –
Наче долі зловтішні нотки.
І на подушці тінь простигла...
Й в телефоні гудки короткі...
Заметіль...
