Я страшенно за тобою сумую!
Тихий шелест вітрів піднімається свистом.
Я більше нікого не чую!
Я для долі своєї є піаністом.
Я - тут, ти - там. Між нами - кілометри.
І дні, хвилини, досвід і роки.
Летить над світом зореокий вітер,
Словами доторкнеться до щоки...
Які ж слова...Якого треба Щастя,
Щоб їх вогонь хоч трохи пригасить.
А як не є,.. Якось треба не впасти
І менше повертатися в ТУ мить.
Я пам’ятаю, то було, як вчора.
А світ кохати зовсім ще не вмів.
Ти не поїхав! Ти - приїхав...вчора.
Ти повернувся з пережитих снів.
Як я чекала..! Як ділили небо..!
Як душу ти забрать мою хотів..!
А це вже час. І всім прощати треба!
Ну а тобі - то й, мабуть, - поготів.
Ти ж все забрав! А зорі... - їх залишив.
Ти, мабуть, злодій? Як то може буть..?
Ці зорі... Ними ж-то і втішив,
І знов пішов по небокраю в путь.
Я не минала! Але й не згоріла..!
Ці всі слова так душу потрясли...
Але, спочатку, я була зраділа.
Знов захотілось нашої весни..!
Хоча, своєї. Але вже не зможу...
Мене ті "мушу" в землю укорінили.
А від людей стоїть вже огорожа.
Я ЩЕ ЛИШИЛАСЬ! А вони не вірили..!
Я сумую за тобою..! Страшено!
Вогонь вечоровий горить.
Летить життя у часі шаленно.
Його більш не можна спинить..!
30.10.10 22:36
