Прокинулась зі сну любов,
Й ще заспаними карими очима
Поглянула у дзеркало, і знов
Ніяковіло знизала плечима.
Ніяких планів на прийдешній день,
Вчорашній чистий аркуш у сьогодні,
В дорогу недоспіваних пісень,
Переписала сотнею мелодій.
У сні просилась в тисячі сердець,
Та всі були з іржавими замками…
Лиш час звела даремно, нанівець,
Благаючи відкрити не словами.
Не стукала, а заглядала в кожне,
Прохаючи сховатись від дощу.
Проте, хто не любив, казав «Не можна»,
Розчарувавсь хто, плакав «Не пущу».
Застала ніч її в пустім осіннім парку…
Втомилася, знесилилась, лягла
На зломлену, та все живу ще лавку.
І тихий сон на себе одягла.
Засохле листя лоскотало душу,
Сліпучі зорі падали до ніг…
І навіть вітер тиші не порушив –
Сплячу любов образити не зміг.
А потім хтось незграбний всівсь на лавку,
На зломлену, та поки ще живу…
Хтось плакав… Хтось ридав… Чекав хтось ранку…
«Наздожену», – кричав, – «наздожену!..
Наздожену, благатиму пробачення,
Зречусь всього, молитимусь лиш їй.
Одна вона на світі має значення,
Усе віддам за фразу «Тільки мій»…
Моя любове, де ж ти заховалась?
Куди втекла, чому мене зреклась?
«Я тут! І я жива!», – любов кричала.
«Не я зреклась!.. А ти, юначе, зріксь…».