Перемелеться доля у жорнах життя,
Найкращі роки із запахом щастя,
Залишаться згадкою десь у думках
І прийдуть спомином, коли заплаче душа.
Від того, що гостра стерня
Впилася у серце і спасу нема,
Немов та іржа, роз'їдає душу журба,
Від самотності страждає вона.
Від того, що тяжке земне буття,
А друзі і рідні покидають цей світ,
Потихеньку ідуть у небуття,
І більше не скажуть: "Привіт",
Як справи, чом зажурений,
Як там твоя донька і син?"
Сльози стікають по борознам,
Пече на щоках їх сіль.
Я згадую в цю хвилини молодість,
Коли бездумно спалювали ночі і дні,
Не думаючи, що буде потім,
Коли пролетять життя роки.
То був дійсно щасливий час,
Любили ми і любили нас,
Співали пісні під зорями до ранку,
Танцювали з друзями до упаду.
Вчилися, працювали, долю кували,
Кожен свою , як могли.
А тепер підсумки підбиваєм,
Залишаючись наодинці зі світом,
Кого любили, згадаєм,
Рани свіжі, думками залижем
Та й будем якось далі жити,
Без матері, без батька, без друга-побратима...
Колисати внуків, забувши про " я",
Збиратися потроху у вічне майбуття...
Дякую. Олю, такий вірш прийшов мені після того, як за 2 останніх місяці покинули землю багато знайомих, одні хотіли жити, а інші-ні, хоч ще й молоді були