Влада...палка з двома кінцями. Маючи владу над кимось, ми даємо владу над самими собою...найбільшу владу над всім має Час...і це саме підвладне, що є у нас...саме ми вирішуємо, як і куди його витратити, в яку стічну трубу спустити...з ким його провести...кому подарувати...кого обділити...але він в свою чергу вирішує, чи текти йому повільно, зупиняючись, щоб принести вічні моменти...чи летіти так швидко, що у пам'яті закарбовуватимуться лише уривки...розмиті картинки того, що було...Час має владу змінювати нас...так само, ми маємо владу, вимагаючи його зупинитись...чи пролетіти...він рідко дослухається...і часто нас обманює невпинно втікаючи...чи просто заморожує тебе і в один момент змінює все навкруг...змінює все так, що аж змінюється сам і ти не можеш його зловити...і тебе засмоктує у круговерті простору забуття...
На краю такої прірви одного дня став він...безмежно сильний і вразливий...сам не знаючи цього...він ніс в собі своє нове життя...заради якого вмер...він просто залишив себе на краю...кинувши туди те, що ніс в собі....яйце...кинув туди насіння життя...кинув туди цілий світ...і залишився сам, чекаючи, що за ним наглянуть, як він і просив...
А яйце пролетіло через весь світ...на іншу його сторону...де небо не таке як тут...і де замість ночі день....а замість дня ніч...там, де в людей інші помисли...інші правила...вірування та імена...воно собі взяло лише ім'я, як у них...а замість решти в нього був абсурд його існування...абсурд, бо те, що було всередині, не могло вийти назовні...не було причини...не було тепла...його надибала відьма...потвора тієї краси, якою вона була в минулому...настільки загублена, що шукала відповідей у того, хто не вміє говорити....вона вигрівала яйце...вона дбала за нього...любила його...як тоді, коли вона була прекрасною, коли не була відьмою...коли вона боялась і тікала...так і втекла...бо від себе не втечеш...а яйце в свою чергу вдавало, що йому це тепло потрібно...хоч напевне так і було...без того крихітного тепла не вийшло б назовні те, що було всередині...те, чого боялась відьма...одного дня вона вирішила побачити, що за шкарлупою...що там визріває...вона заглянула всередину...і побачила нескінченне Нічого...і безмежно велику чорну діру...настільки глобальну, що її розум не посягав всієї небезпеки...вона бачила, як Нічого засмоктувалось в чорну діру...і бачила притулок-клаптик землі...зруйновану стіну, за якою ховався плід уяви цього світу...щось занадто хороше, щоб це було випущено назовні...щось занадто небезпечне, що його прирекли на повільну смерть там всередині...вона наблизилась...і побачила, як чорна діра забирає по молекулах клаптик землі...стіну...і навіть те, що ховається за стіною...воно зустріло її з усмішкою...вона ж налякалась...вона ж зрозуміла, що забула, що потрібно втікати, що це те, чого вона боялась...це справжність...це те, чого нема в неї...це те, що зробило її відьмою...це те, що в неї забрало місто...забрали ЛЮДИ...вона втекла...і прокляла яйце...вигнавши його з світу іншого Нічого, інших людей імен і звичаїв....
Смерть носія була не марною...він залишив по собі безліч тепла...спогадів і справ...і коли яйце повернулось туди, звідки прийшло, від жару воно розлупилось… і на волю вийшло драконеня...мале і беззахисне як цуценя...кинуте з казки в світ людей...зовсім саме...без знань і спогадів...
Мені подібну прозу важко оцінювати. Тема непроста, потребує часу на осмислення (мозку потрібно все проковтнути і перетравити)Здається, в цьому щось є... Ось лише з безкінечними крапками на кожному кроці не згодна - надто нав'язливо. І читати приходиться без інтонації. Чи такий задум? Вибачайте за прямоту - можливо, чогось просто не розумію
Caleb відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00