Дзвінок опівночі, або містика опівнічних видінь
Яскраві опівнічні видіння марилися тієї ночі. Навколо все спало. Вулиця була залита світлом місяця, який світився тієї ночі надзвичайно яскраво, а потім образившись, що на нього ніхто не звертає уваги сховався за хмари, які проходили повз нього. Але і цього майже ніхто не помітив. Майже…
Дзвінок.
Дзвінок розбудив мене, обірвав мій сон. Спочатку я не міг зрозуміти, що діється, потім очі потроху звикли до світла , місячного світла. В кімнаті було світло, як удень. Я перевів погляд на годинник, який показував другу годину ночі. "Цікаво, і хто ж не спить у таку пору?",-- крутилося у мене в голові.
Я неквапливо встав з постелі, телефон не переставав звати до себе, неквапно підійшов до столу, на якому дзвонив телефон. Підняв слухавку:
-- Алло, -- сказав я з просоння.
-- Алло, це я, мені потрібно з тобою серйозно
поговорити, -- сказав приємний дівочий голос на другій стороні дроту.
-- Це не може зачекати до ранку, ти дивилася котра година? - сказав я.
-- Це терміново, до ранку ніяк,-- сказала дівчина.
-- Добре, де ти зараз? - спитав я.
-- Десь через десять хвилин я зайду до тебе, -- сказала вона і в слухавці я почув лише короткі гудки.
"Цієї ночі знову не вдасться виспатися" -- крутилося в голові.
Я одягнувся, пішов на кухню і поставив варитися каву. Світла я не запалював, кімната була залита білим світлом.
"Сьогодні місяць світиться надзвичайно яскраво, ніколи такого не бачив", -- подумав я.
Кава зварилася, я перелив її в чашку і поставив на підвіконня, щоб вона трохи вихолонула. Тишу ночі розрізав дзвінок, хтось просився, щоб його впустили в дім. Я відкрив двері, на порозі стояла ВОНА, вкрай знервована.
-- Проходь, каву будеш? Тільки-но зварив, -- запитав я у неї.
-- Ні, мені зараз не до кави. Присядь, нам треба поговорити.
-- Говори, -- сказав я і відсьорбнув з чашки гірко-солодкий напій.
-- Я не знаю навіть з чого почати, -- сказала вона і присіла напроти мене. -- Розумієш, ти хороша людина, але ми такі різні. Він…
-- Зрозуміло. Чомусь мене це зовсім не дивує. Він… Я його знаю? -- спитав я її, сам здивувався, мені було все одно, хоча чудово розумів, що кохаю цю дівчину, що разом з нею нам добре.
-- Ні, ти його не знаєш, -- сказала вона і встала. -- Завтра вранці, хоча ні, вже сходні, я їду, не шукай мене, це не принесе користі ні тобі, ні мені. Добре?
-- Нехай тобі щастить, -- єдине, що зміг видавити з себе.
Вона подивилася на мене і вийшла. З кімнати я подивився у вікно. Вона сіла в машину, машина поїхала.
Місяць зайшов за хмару, навколо стало надзвичайно темно. Я не знаю, скільки часу я стояв біля вікна, тримаючи в руці чашку з холодною кавою. Я не міг зрозуміти, що я зробив не так, що? Чому вона так просто кинула мене, чому поїхала невідомо з ким, невідомо куди? Чому?
Поставивши чашку на підвіконня, я ліг.
Сон – дивна річ, неважливо що трапилося, він все одно перемагає розум – і ти засинаєш.
Будильник продзвенів. Я відкрив очі розуміючи, що требі вставати. Було незрозуміло: нічна пригода – це сон чи реальність. Я перевів погляд на підвіконня, біля якого стояв вночі, чашки з кавою на ньому не було. "Значить, це все таки був сон". - з полегшенням майнуло у мене в голові.
Я встав, пішов на кухню, поставив варитися каву. Подзвонив телефон. Я підняв слухавку :
-- Алло, -- сказав я.
-- Алло, це я, мені потрібно з тобою серйозно
поговорити, -- сказав приємний дівочий голос на другій стороні дроту.
ID:
209427
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.09.2010 12:31:47
© дата внесення змiн: 05.09.2010 12:31:47
автор: Юрій Завгородній
Вкажіть причину вашої скарги
|
