За вікном лежав брудний сніг. Сніг, на якому ти зоставив свої невидимі сліди. Зоставив лиш сліди, покриті меланхолією і спогадами. Зоставив і пішов. Пішов, нічого не пояснивши. Пішов банально й тихо. Пішов і більше не повернувся.
Колись ми були найкращими друзями. Ми мріяли разом. Жили лише мріями. Ти любив мене? Любив чи грався? Невже янголи бувають такими жорстокими? Невже ти не повернешся? Невже моє життя складається з одних лише знаків запитання? Невже цей брудний, холодний сніг може комусь приносити щастя?
Ми були разом. Забували про весь світ. Завжди прощали один одному всі образи, навіть... навіть зраду... Ми були разом, а потім... А потім ти пішов. Пішов, залишивши невидимі сліди на брудному крижаному снігу. Тебе немає, є лише банальні вірші, байдужі сльози і сумні спогади.
Ти завжди був поряд. Твої крила надавали сенс життю, твої руки підіймали мене із землі і вели нелегкими стежками долі. Коли я підходила до прірви, ти мовчки дивився своїми до болю красивим, сіро-зеленими очима і я поверталася в життя. Поверталася до тебе. Ти накривав мене від всього світу своїми сніжно-білими теплими крильми. Я ж не бачила цього, була...с сліпою.А потім... потім ти пішов. Пішов, зоставивши невидимі сліди на брудному снігу і у моєму кам’яному серці.
Ти – мій янгол-охоронець. Твої сліди – мої вірші.
Але ти пішов і я зосталась одна. Без янгола. Без крил... Без сенсу життя.
Та ти повернешся. Я вірю в це...
Я рада, що познайомилась з чудовою людиною....
Хіба ж не так???
Це так захоплююче і душевно...
