Рідні люди…часто б’ємо одне одного так жорсткого і (нажаль) навмисно. Ми отримуємо задоволення від вашого болю! Розуміючи прикрість ваших почувань, ми захоплюємось – своєю нікчемністю… Так легко завдати болю, миттєвого, як пострілу спину, у більшості випадків розуміючи ганебність вчинків та думок. Інколи ми прагнемо виправити цю випадковість, проте це зробити вже значно важче. Простіше (лише для нас) звинуватити обставини в тому, що сталося. А як могло б бутиінакше?.. Справді, ніяк!
Ми так нерозумно втрачаємо вас, губимо на шляху (коли ви падаєте від нашого поштовху),переступаємо з гідним виглядом переможця і йдемо далі. Робимо декілька кроків і… відчуваємо холод, бо більше ніхто поруч не гріє нас своїми щирими сльозами.Обертаємось. З жахом! – Нікого… Де ж ви поділися? Де взяли сили підвестися? Де взяли сили відцуратися від нас, тих, хто так захоплено вбивав вас щомиті?..Відчай. Страх. Самотність. Реальність. І навколо лише сіра маса істот, що, не замислюючись, роблять нам нестерпно боляче. А хто заступиться? Хто?! АГОВ!!!Невже?.. Сльози…Де ж ви були раніше… Чому не змили бруд із серця?.. Запізно.
Порожнеча… Тепер ми гріємо її в своєму серці, бо більше нема що… Нема КОГО…
