́ На вулиці, де я зараз живу, росте липа. Це не просто дерево. Вона схожа на ніжну благородну жінку. Я називаю її "пані Липа". Здається, що вона замислено посміхається, ледь схиливши набік кучеряву голову. Однією рукою загортається у вбрання: взимку - білосніжну шубку. влутку - розкішну зелену cукню, всипану золотими блискітками запашного цвіту, а восени - дорогу золоту накидку. Росте пані Липа поряд із маленькою спустілою хатинкою,- тож біля неї завжди безлюдно і тихо; ніхто не тривожить її мрійливого спокою. Лише зорі щоночі ведуть серед гілок свій одвічний хоровод. Та ще налітає іноді розбишака - вітер і починає обіймати та розказувати про свої мандри. Слухає його пані Липа, злегка киваючи головою.
А по той бік вулиці росте чаклунка-Верба. Велика, розпатлана. Завжди дивиться на пані Липу і , мабуть, заздрить їй. Простягла через дорогу руку-гілку з розчепіреними пальцями і шепоче закляття,- хоче зачарувати пані Липу, та нічого в неї не виходить. От і лютує чаклунка-Верба, аж пасмами зеленого волосся стріпує сердито. А пані Липа мовчить, тільки скромно усміхається, ледь схиливши набік голову, неначе приховує якусь свою древесну таємницю.