Володимиру Сосюрі:
Люблю Україну, як сонце люблю,
Як вітер і трави, і води.
За неї я душу свою погублю
В годину страшної негоди.
Максиму Рильському:
Як парость виноградної лози плекаю мову,
Пильно й ненастанно я рву бур'ян,
Що так нехитро в'ївся у мою вимову,
Бо вірю, що зійде ще мови нашої зоря.
Тарасу Шевченку:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Ніхто не сміє вимагати,
Ніхто!(І сміти не будуть),
Щоб хтось забув Вкраїнське небо,
Солодкі, рідні вечори.
А ти, мій брате, коли треба,
За рідну МАТІНКУ помри!
Миколі Вороному:
Коли б такого патріота,
Як Ви, в невидимім бою
Спіткала нелегка робота -
Ви б душу віддали свою...
За Україну, за її долю, за честь і волю, за народ!
Василю Симоненку:
Не шукай ти до нього ні стежки, ні броду.
Ти ж від нього узбіччям ніколи не брів.
Поховала земля твоє серце і вроду,
Але ми не забудем красу твоїх слів.
(Патріот, що жив з серцем для всіх розпростертим,
Народився, щоб рано, та гідно померти...)
Василю Стусу:
І ти стерпів, стерпів до свого краю,
Ти висталив свій дух, як отаман.
Тобі відкриті всі путі до раю.
Пішов у вічність слова "ятаган",
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Народе наш, чекай же поки верне
Герой, що повернеться до життя.
Мої поети, вибачте будь-ласка,
Що кличу Вас із вічності тинів.
Та це потрібно, щоби блудна маска
Сповзла із Ваших нинішніх "синів".
P.S. Вибачте, якщо моя квола поезія не відповідає величі Ваших імен...