Догорав камін, напливала тінь,
Промовляли подихи і руки…
Душі піднялись в темну височінь
І страждали від німої муки.
Двоє за столом. Біль їх розділив,
Бо несила бути так далеко!
Поклику магніт їхні пальці сплів,
Пульс зірвався й перейшов на клекіт.
Губи – спрагла біль, очі – як слова.
…Впав він перед нею на коліна,
Линула вона – ближче не бува,
Тільки й є, що злитись воєдино.
Догорів камін, прокидався день.
Спали двоє, всміхнено, як діти.
Засвітився світ Піснею Пісень,
У якій любити – значить жити.
