- Тобі погано, - раптом почулося десь позаду.
Я озирнулася і нікого не побачила.
- Тобі погано, - знову пролунало.
Перевівши погляд на стежку я побачила бліду осінню тінь.
- Тобі погано, - знову повторила тінь, вже якось насмішкувато.
- Так.
- Осінь тебе вбиває, еге ж?
Я промовчала.
- Мовчиш? Можеш не відповідати. Я й так знаю всі твої думки, - вона в’їдливо посміхнулась.
- А не дарма тіні зазвичай не розмовляють, - відмовила я.
- Навіщо ж так грубо? Я, якщо пам’ятаєш, теж якоюсь мірою ти.
- Нажаль.
- Зробимо вигляд, що я цього не чула. Дарма намагаєшся сховатися. Ми обидві знаємо, які думки тебе непокоять.
Мовчу.
- Дівчинко моя, чотири роки фіз-мату, а скажи-но мені, скільки днів до березня?
Знову мовчу.
- Сто тридцять?
- Сто тридцять дев’ять.
- От бачиш, - сказала тінь і знову в’їдливо посміхнулась. – Цілих сто тридцять дев’ять нестерпних, сірих, холодних, сирих днів, які доводитимуть тебе до сказу. Невже ти дозволиш обставинам так над собою знущатися?
Ні пари з уст.
- Ні, ти не хочеш такої участі. Ти знаєш, як покінчити з цим раз і назавжди. Чи не так? Ти і зараз про це думаєш. Так?
- Помиляєшся. Я зараз заздрю графові Дракулі.
- Це ж чому? Хочеш жити вічно?
- Ні. В нього немає тебе.
- Бісишся? Чудово. Я зачепила тебе за живе. Тільки подумай – сто тридцять дев’ять днів. А ти знаєш вихід, один єдиний.
- Так, знаю, - відповіла я і щосили наступила на тінь, ввігнавши «шпильку» чобітка туди, де в цієї падлюки мала б бути шия.
Тінь засичала:
- Ніколи не любила взуття на підборах.
- В тебе ніхто не питає.
- Це хибний вчинок, - прохрипіла тінь з останніх сил.
Я тільки сильніше натиснула на «шпильку».
Тінь останній раз хрипнула і завмерла.
Я озирнулась навкруги і, вдихнувши сире осіннє повітря, промовила сама до себе:
- Лише сто тридцять дев’ять днів. Просто протриматись. Прожити.
Пішла далі, а тінь покірно й мовчки попленталась за мною.
12 жовтня 2009 року
