Латексне сонце в обіймах із димом...
Лежить на асфальті не мертве ще тіло,
В крові і у ранах – всміхатися ж треба! –
І очі щасливо вдивляються в небо.
Дерева залізні, листя скрегоче,
У темнім плащі хтось жахливо регоче,
Птахи заспівали тонами агоній,
І тіні чекають близьких на пероні.
Відблискує скло ультра́фіолетом ,
Подряпані щоки кігтистим кастетом,
Посеред дороги дитя тихо плаче,
Бо мати вляглась на асфальті ледаче.
Розкинула руки і ноги у боки,
Лице ще й покрили червоні патьоки!
А люди ідуть у циліндрах і фраках,
В портфелях несуть опіу́ми чи маки...
З лікарень виходять жінки, пуповину
Тримають в руках, і волочать дитину.
Засохлої крові сліди на дорогах:
“Невже тут ніхто вже не вірить у Бога?!”
Далеко десь чути ниття струни скрипки
Від скреготу цього волосся в всіх дибки!
І очі пустіють, й язик віднімає,
У роті відкритім сли́на накрапає;
І попіл сіренький півнеба вкраде,
Спускається й в очі відкриті впаде...
І латексне сонце і обіймах із димом,
Й лежить на асфальті не мертве ще тіло...
(31.01.10)