Рідна мати,Україна,
невже ти не знаєш
скільки дочок та синів
по всім світі маєш?
Гнуться верби
й тріщить дуб,
хиляться тополі,
й трав зелених
густий чуб
ламає від болі.
Ой ти,вітре,чом гудеш,
чом шумиш степами,
не ламай кремезні груди,
й не гойдай гілками.
Ах,як весело та лячно
дихати вітрами,
коли все живе зхилилось,
світячи хребтами.
Може треба до землі
низько нагинатись,
щоб ні дужі,ні малі
не могли зламатись?
Може б гілка й не зламалась,
лише забриніла,
але цвіт густий та білий
від вітру б згубила.
Так і наша мила,вірна,
живе виживає,
а квітки свої у бурях
губить,не вертає.
