Поетична вечеря на двох,
Садом марить вона,
Він складає долоні до стелі,
І благає її – та пустує оселя.
Не хоче, щоб вона страшилась думками одна.
Все благає – його міміка аж не весела.
Ця вечеря на двох поетична,
Сублімація іскор живих,
І багаття її вище стін!
Він не хоче зубами орати земельку один.
Через неї цурається навіть своїх.
Десь далеко шкребе старий млин...
Лиш для двох ця вечеря...ці вже поетична?
З багатьох заперечень зростає життя,
Миє посуд, долоні ховає в кишені,
Так слабенько тягнеться до неї,
Та не встигає...
Вона не цурається забуття.
Вечеря скінчилась, а з нею і муки страшенні.
