Десь високо в небі линуть птахи. Я стежу за ними, лежачи на поляні посеред зеленого лісу, неначе занурюючому землю у смарагд стародавньої чистоти і ніжності. Я відчуваю пульс землі, кожнен її пагорок, кожну улоговинку – все це злилося в єдиній аурі, єдиній кармі. Мені так легко дихати чарівливими пряними ароматами лісу. Тільки вони можуть подарувати істинне дихання моєму горлу, тільки вони наповнюють життям мої легені.
Птахи кружляють над поляною, неначе пустують у якійся веселій грі. Весь світ із його суєтою і турботами, здається, відступив перед грою цих птахів. Я люблю цих птахів. Я лежу на поляні і знаю – там, за межами нев'янучого лісу все зовсім не так. І букет, який я тримаю в руках, там, за межею лісу, і пахне і виглядає зовсім не так.
Біля моїх ніг виглядає з під вицвілого пошарпаного капелюха старий гриб. Він знає кожну травину на поляні. Колись його тіло було молодим і ніжним. Я читав, що з таких грибів можна приготувати багато дуже смачних блюд. В пору збору грибів сотні любителів лісових ласощів розбрідаються по лісу у пошуках такої бажаної здобичі. Тихе полювання. Трава і квіти шепотілися якось, що кожний грибок хоче бути корисним, щоб при нагоді його зрізали і кинули в козуб, де вже лежатимуть з десяток таких же як і він. Є в цьому бажанні вилитися в світ якась невідома сила, якась могутність. І воно наповнює собою ліс і тому такі солодкі його казки і байки.
Старий гриб теж був колись молодим. І він колись думав про той жаданий козуб. Скільки там буде його братиків, скільки історій вони розкажуть йому в дорозі, як уважно вислухають. Але час ішов, а його ніхто не помічав. Вся душа його пропахнула очікуванням. Але час ішов.
Тепер він усміхається мені беззубим ротом і всіляко прагне показати якій він свіжий, ласкавий і доброзичливий, який він потрібний ... Але я ж бо знаю наскільки просочилася отрутою його плоть. Старий гриб, навіть якщо він був найсмачнішим і найпоживнішим неминуче стає отруйним. Він неначе вбирає все зло, всю ворожість, що витала в повітрі. Він сам просяк цією злістю і я бачу це в його награній усмішці і хитрих очах. Як вабить і водночас насторожує, а то й лякає цей лабіринт хитросплетінь його снів і думок. Чи знає він сам різницю?
Але чи не тому таке чисте небо наді мною, настільки безтурботний політ птахів? Чи не тому немає жодної хмари в ясному небі? Вся журба і негоди немов увібралися через міцелій і проникли в цей старий гриб. І він проникся всім негативом? Мабуть так. Тому так горять вогні десь там у самому серці його зіниць, хоч він і намагається, жмурячись, приховати це. Він стоїть біля моїх ніг і неначе все так само чекає. Він не відриваючись дивиться на мене, неначе я – єдина людина на землі, неначе я – його остання надія. .
... Я згадую … неначе це було так давно!
Ми удвох в ліжку. Я милуюся тобою, вслухуюся в твоє дихання, серцебиття. Як же хочеться стати світлом, теплом, ласкою, ніжністю!!! Щоб так ніжно, щоб так потрібно!... Мої очі стають вологими, мені хочеться продовжити цю мить на все життя. На все Наше життя – нашу з тобою. І мені не треба більше нічого, аби милуватися тобою в цій безтурботності. Аби берегти твій сон, твій спокій. Але ні, я помічаю – ти теж не спиш, ти ніжишся в солодкій дрімоті і на землі більше немає нікого, окрім нас. Я губами торкаюся твоїх вік, мої руки пестять твоє тіло. Я відчуваю кожну частинку твого тіла, як воно наливається силою і бажанням. І ось ми падаємо в цю безодню раю, де немає нічого, що затьмарило б або навіть збентежило наші душі. Тільки яскраве світло, немов сотні сонць, тільки тепло наших душ і жар наших тіл. Я чую твоє дихання, воно все більш прискорене і через це я просто задихаюся від захоплення. Я проникаю в кожну твою клітину, в кожен твій атом і дарую тобі ще більше себе, ще більше своєї сили і світла. Я знаю твій запах, я знаю твій смак, я впізнаю їх серед міріад зоряного неба. Завжди і скрізь! Я знаю, в твоєму серці немає місця для будь-кого, окрім мене. І на твоєму тілі немає місця не обласканого мною. І так само в моєму серці немає місця для будь-кого, окрім тебе. І так само немає місця на моєму тілі, не дослідженого, не приголубленого тобою. Кожний твій-мій пагорок, кожна улоговинка – все це злилося в єдиній аурі, єдиній кармі. Нам так легко дихати одним диханням, знову і знову наповнюючи життям наші легені! Твої руки тріпають, пестять моє волосся, я ловлю губами твої тонкі, легкі, як дихання, пальці. І все повторюється знову і знову. Як в райському танці грають дивними сплетеннями тіні. Ця медова пелена закутує нас, вбирає в себе і розчиняє у Вічності.
... Я підіймаюсь, беру зібраний раніше букет, що лежить біля мого узголів'я і йду. В будинок, посеред величезної планети, в якому ти завжди мене чекаєш. І навіть далеко від будинку я бачу твої очі, кода ти дивишся у вікно, виглядаючи мене. Твій погляд пронизує світ, розсіює тумани і вгамовує бурі. Я відчуваю, який він ласкавий і ніжний, як він потрібен мені. Вся твоя душа пропахнула очікуванням. Я знаю, наскільки просякла від цього сонцем моя плоть. Як вабить, і водночас зачаровує лабіринт хитросплетінь наших снів і думок, що так часто відображається в сплетенні наших тіней. Як ніжні бутони в букеті складені одне до одного наші з тобою життя, злиті воєдино наші долі.
Я знову бачу хитру усмішку, повні таємниці очі, чую вкрадливий шепіт, але я проходжу мимо. Я все ще відчуваю, як сильно утримувані мої руки, як тисне моє горло, як щільно-міцно затиснені мої вуста. Але тепер я бачу свій шлях і йду по ньому. І немає нічого і нікого здатного зупинити мій шлях до тебе.
.. За вікнами давно розплавлене небо і, остигаючи, стає свинцевим. Я ставлю вазу на підвіконня і ще раз дивлюся на далекі вогні зоряного неба. Ти підходиш ззаду і ніжно обіймаєш мене. Твої руки ковзають по моєму коміру, краватці, брюкам. Я відчуваю як незбагненне світло розчиняє мій розум, невідома сила наповнює моє тіло. Ти відчуваєш мою хитру усмішку, те, наскільки пропахнула очікуванням вся моя душа. Я чекаю тієї чарівної неззрозумілої і незбагненної миті, в якій зберігається якась невідома сила, якась могуть, ти знаєш, як вона потрібна мені, яка вона для мене ніжна. Ти підносиш свою тверду, але ласкаву немов точену долоню до моїх губ і твої пальці чіпко упиваються в мої губи. На мить застигає увесь Всесвіт. І ось ми падаємо в безодню раю, де немає нічого, що затьмарило б або навіть збентежило наші душі. Медова пелена закутує нас, вбирає в себе і розчиняє у Вічності. Мов у райському танці грають дивними сплетіннями тіні. І все повторюється знову і знову, знову і знову...
Квіти у вазі дивляться як виплітаються лабіринтів наших тіней, і наповнюються диханням смарагдового лісу.
Букет
Где-то высоко в небе парят птицы. Я слежу за ними, лежа на поляне посреди зеленого леса, как будто окунающем землю в изумруд древней чистоты и нежности. Я чувствую пульс земли, каждый ее бугорок, каждую ложбинку – все это слилось в единой ауре, единой карме. Мне так легко дышать чарующими пряными ароматами леса. Только они могут подарить истинное дыхание моему горлу, только они наполняют жизнью мои легкие.
Птицы кружатся над поляной, как будто резвятся в какой-то веселой игре. Весь мир с его суетой и заботами, кажется, отступил перед игрой этих птиц. Я люблю этих птиц. Я лежу на поляне и знаю – там, за пределами неувядающего леса все совсем не так. И букет, который я держу в руках, там, за чертой леса, и пахнет и смотрится совсем не так.
У моих ног выглядывает из под выцветшей потрепанной шляпы старый гриб. Он знает каждую травинку на поляне. Когда-то его тело было молодым и нежным. Я читал, что из таких грибов можно приготовить много очень вкусных блюд. В пору сбора грибов сотни любителей лесного лакомства разбредаются по лесу в поисках такой желанной добычи. Тихая охота. Трава и цветы шептались как-то, что каждый грибочек хочет быть полезным, чтобы при случае его срезали и бросили в лукошко, где уже будут лежать с десяток таких же как и он. Есть в этом желании вылиться в мир какая то неведомая сила, какое-то могущество. И оно наполняет собой лес и потому так сладки его сказки и байки.
Старый гриб тоже был когда-то молодым. И он когда-то думал о том вожделенном лукошке. Сколько там будет его братиков, сколько историй они расскажут ему в дороге, как внимательно выслушают. Но время шло, а его никто не замечал. Вся душа его пропахла ожиданием. Но время шло.
Теперь он улыбается мне беззубым ртом и всячески старается показать какой он свежий, ласковый и дружелюбный, какой он нужный. … Но я же знаю насколько пропиталась ядом его плоть. Старый гриб, даже если он был самым вкусным и сверхсьедобным неизбежно стает ядовитым. Он как будто впитывает все зло, всю враждебность, витавшую в воздухе. Он сам проникся этой злобой и я вижу это в его наигранной улыбке и хитрых глазах. Как манит и в то же врямя настораживает, а то и пугает этот лабиринт замысловатых сплетений его снов и мыслей. Знает ли он сам разницу?
Но не потому ли так чисто небо надо мной, так безмятежен полет птиц? Не потому ли нет ни одной тучи в ясном небе? Все кручины и ненастья словно впитались через мицелий и проникли в этот старый гриб. И он проникся всем негативом? Наверное, да. Потому так горят огни где-то там в самом сердце его зениц, хоть он и пытается, щурясь, скрыть это. Он стоит у моих ног и как будто все так же ждет. Он не отрываясь смотрит на меня, как будто я – единственный человек на земле, как будто я – его последняя надежда. …
… Я вспоминаю … как будто это было так давно!
Мы вдвоем в постели. Я любуюсь тобой, вслушиваюсь в твое дыхание, биение сердца. Как же хочется стать светом, теплом, лаской, нежностью!!! Чтобы так нежно, чтобы так нужно!… мои глаза становятся влажными, мне хочется продлить этот миг на всю жизнь. На всю Нашу жизнь – нашу с тобой. И мне не надо больше ничего, только бы любоваться тобой в этой безмятежности. Только бы беречь твой сон, твой покой. Но нет, я замечаю – ты тоже не спишь, ты нежишься в сладкой дреме и на земле больше нет никого, кроме нас. Я губами касаюсь твоих век, мои руки ласкают твое тело. Я чувствую каждую частицу твоего тела, как оно наливается силой и желанием. И вот мы падаем в эту бездну рая, где нет ничего, что омрачило бы или даже смутило наши души. Только свет, яркий, словно сотни солнц, только тепло наших душ и жар наших тел. Я чую твое дыхание, оно все более учащенное и из за этого я просто задыхаюсь от восторга. Я проникаю в каждую твою клетку, в каждый твой атом и дарю тебе еще больше себя, еще больше своей силы и света. Я знаю твой запах, я знаю твой вкус, я узнаю их среди мириад звездного неба. Всегда и везде! Я знаю, в твоем сердце нет места для кого-либо кроме меня. И на твоем теле нет места не обласканного мною. И так же в моем сердце нет места для кого-либо кроме тебя. И точно так же нет места на моем теле, не исследованного, не обласканного тобой. Каждый твой-мой бугорок, каждая ложбинка – все это слилось в единой ауре, единой карме. Нам так легко дышать одним дыханием, снова и снова наполняя жизнью наши легкие! Твои руки треплют, ласкают мои волосы, я ловлю губами твои тонкие, легкие, как дыхание, пальцы. И все повторяется снова и снова. Как в райском танце играют удивительными сплетениями тени. Эта медовая пелена окутывает нас, впитывает в себя и растворяет в Вечности.
….. Я подимаюсь, беру собранный ранее букет, лежащий у мого изголовья и иду. В дом, посреди огромной планеты, в котором ты всегда меня ждешь. И даже вдалеке от дома я вижу твои глаза, кода ты смотришь в окно, выглядывая меня. Твой взгляд пронзает мир, рассеивает туманы и усмиряет бури. Я чувствую, какой он ласковый и нежный, как он нужен мне. Вся твоя душа пропахла ожиданием. Я знаю, насколько пропиталась от этого солнцем моя плоть. Как манит, и в то же врямя завораживает лабиринт замысловатых сплетений наших снов и мыслей, так часто отражающийся в сплетении наших теней. Как нежные бутоны в букете сложены одна к одной наши с тобою жизни, слиты воедино наши судьбы.
Я снова вижу хитрую улыбку, полные тайны глаза, слышу вкрадчивый шепот, но я прохожу мимо. Я все еще чувствую, как сильно удерживаемы мои руки, как давит мое горло, как накрепко зажаты мои уста. Но теперь я вижу свой путь и иду по нему. И нет ничего и никого могущего остановить мой путь к тебе.
…. За окнами давно расплавлено небо и, остывая, стает свинцовым. Я ставлю вазу на подоконник и еще раз смотрю на далекие огни зведного неба. Ты подходишь сзади и нежно обнимаешь меня. Твои руки скользят по моему воротнику, галстуку, брюкам. Я чувствую как непостижимый свет растворяет мой разум, неведомая сила наполняет мое тело. Ты чувствуешь мою хитрую улыбку, то, насколько пропахла ожиданием вся моя душа. Я жду тот волшебный необъяснимый и непостижимый миг, в котором хранится какая то неведомая сила, какое-то могущество, ты знаешь, как он нужен мне, как он для меня нежен. Ты подносишь свою твердую, но ласковую словно точеную ладонь к моим губам и твои пальцы цепко впиваются в мои губы. На миг застывает вся Вселенная… И вот мы падаем в бездну рая, где нет ничего, что омрачило бы или даже смутило наши души. Медовая пелена окутывает нас, впитывает в себя и растворяет в Вечности. Как в райском танце играют удивительными сплетениями тени. И все повторяется снова и снова, снова и снова...
Цветы в вазе смотрят на выплетающиеся лабиринты наших теней и наполняются дыханием изумрудного леса.
ID:
167183
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.01.2010 13:31:33
© дата внесення змiн: 20.01.2010 13:31:33
автор: grey
Вкажіть причину вашої скарги
|
