І
Іноді ми говоримо «ні», а хочемо «так» і навпаки… а чому не можна говорити те, що хочеш? Непристойно, лицемірно? Не тримайте у собі обіди! Нехай летять! Вам легшее і їм краще, адже все у світі прагне волі. Та ми ніколи не будемо говорити те, що хочемо, бо - люди, бо – інтелігенція. Звичайно бувають прориви, але так рідко, що ми уже намагаємось читати по очах, чи прагнемо влізти у думки, щоб знати правду. Людство забуває про відвертість. Замість того, щоб щиро сказати: «Ти мені потрібен. Де ти? Я не можу більше чекати» ми напиваємось і відсилаємо такі слова: «Я думала про тебе. Чому ти не приїхав?». Тут гору бере гордість. Перша фраза може означати – ось я така красива згадала про тебе, а друга – поясни мені: це все. А хіба не можна написати те, що хочеш і не напиватись. Боягузи! Ми робимо те на пяну голову, що на тверезу боїмось, а на ранок в глупоті вчинку звинувачуємо алкоголь. А він не винен. Це не його рука діставала з кишені мобільник і не його голова думала, що написати. Ми!!! Все ми і тільки ми самі. А випивка - захист завтрашнього дня. Не бійтеся говорити один одному правду – це не принизливо і зовсім не страшно. От дурепа, а сама… навчіть мене бути відвертою з собою і я помру.
ІІ
Ми – люди. Кохати, ненавидіти, думати, мріяти, брехати… нам характерно. Ми самі не розуміємо коли і як закохались чи зненавиділи когось, але якщо це приходить, то щасливі! Та все має свій кінець, іноді навіть болючий. А біль... Це така підступна річ. Вона повільно володіє твоїм серцем і це ще нічого, а от коли вже іде до головного мозку і вражає усі звивини ти не витримуєш. Кричиш у думках, благаєш ночі, як потопаючий повітря, дихаєш, немов світ – вуглекислий вакуум, а ти витягуєш з нього останній кисень. І коли наступає ніч, всі у кімнаті засинають, плачеш. Плачеш так чисто, щиро, немов спів солов’я. І вже не закриваєш вуста, вони й так заніміли, затерпли, ніби кров до них перестала надходити, або лідокаїн вкололи. Дивишся на білу стелю, а сльози – ріка, що шалено тече до неіснуючого моря і обривається в прірву. Очі стають все важчі та важчі, подумала: «Зараз засну» і як на зло пробуджуєшся. Знову та стеля і чому зірочок на ній немає, байдуже що, аби було щось рахувати. Адже думати не хочеш, не можеш і не вистачає сил. Все виплакала, справжнісіньке хрещення, тільки ти не немовля, в якого ціле життя попереду, свій кусок вже віджила. Ну що, легко? Перехрестилась та не народилась з початку. Біль існує, але час його повільно вбиває. Ранок. Виходиш на балкон і бачиш новий будинок: «Який він красивий!» промовила в собі і водночас замислилась: чому не помічала його раніше і чому помітила сьогодні?. Просто сьогодні прийшло до тебе те довгождане «ВСЕ», вийшов лідокаїн і ти помітила світ. Ось вона - біль, блокує не лише органи чуття, а й органи зору. Рятуйте себе від болю та остерігайтеся кохання!
ІІІ
Україна зараз хвора. Чесно, мені так набридло намагатись зрозуміти наших політиків, що коли приходить діло писати про них руки відразу опускаються. Їх не можна зрозуміти, або якщо масове розкрадання держави якось пояснюється, то напевно, в моєму лексичному словнику слів не вистачило, щоб це хоч якось виразити. Вони навіть в епідемії Свинячого грипу знаходять спосіб «самовираження», хоча доречніше було б сказати ПІАР. Один вигукує, що це легенева чума, інший, що свинячий грип, ще хтось натякає що взагалі нічого не має, а люди виявляється від красивого життя помирають, ну і останній говорить, що все це видумано аби приховати відповідальність за відсутність опалення та гарячої води. Уніки! Кожен вигадує свою теорію. Тепер я повністю погоджуюсь з великим Шекспіром: «Життя театр, а ми лише актори. Так повелів давно Всевишній. Вже хай би так, але на наше горе, щоразу режисери нікудишні». Влучні та суттєві слова. Тяжко бачити як весь труд наших предків ми самі топчемо та «..по світі з чобітьми несемо…». Люди, схаменіться!!! У нас нічого не має крім України і ми нікому не потрібні, крім її. Там лише використовують, вважають нас рабами. Невже не можна працювати та творити на Рідній землі. Ми настільки не дооцінюємо себе, що вважаємо нас нездатними до якихось доцільних починань. А політики, депутати чи ще якась там зараза – це просто голодні істоти, в яких замість почуттів інстинкт колекціонування купюр. Я не буду говорити, як моя мама, що Бог їм суддя, тому що я не знаю чи покарає він їх. І тому бажаю ніколи їм не покидати своїх інстинктів, бо вони справді заслуговуюють ціле життя проіснувати, а не прожити.
IV
Я завжди думала, що життя – це місто! В селі люди заштамповані традиціями та принципами. До того ж весь світ їм затуляє «зелене море». Я помилялась. А думку змінила «ТСН варта» з своїм сюжетом про міщан, які заселилися у селах чи хуторах. Мені здавалося, що сільські люди не знають слова мистецтво і не розуміють його, що лише у місті можна побачити справжню красу життя – відомі люди, театри, галереї… . мистецтво є скрізь, головне його побачити. А я була стільки років сліпа…
ID:
166230
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.01.2010 23:02:25
© дата внесення змiн: 14.01.2010 23:02:25
автор: Іма
Вкажіть причину вашої скарги
|
