Я піду у дощі за холодним, пронизливим вітром,
І впаду десь на пагорбі зламаних, знищених снів.
Не зігріє мене навіть сонце палаючим світлом.
Не зігріє, не вип’є, не знищить – бо так Ти хотів.
Розкидає мені по плечах вітер темне волосся,
І завиє у колах важких майже вирваних труб.
Все постане в уяві життя, що уже відбулося,
І відіб’ється у тріщинках змерзлих, поранених губ.
І в дрібному малюнку на твердих, холодних долонях,
В згаслім погляді піднятих в небо зчорнілих очей,
Я на мить прочитаю Твій дотик, у вухах і скронях,
І віддам все, що мали, Тобі, господАрю ночей.