Дорога спускалася донизу. У долині крізь туман зеленіло невеличке містечко. Сонце піднімалося над ним великим, вогняним колом, поволі розганяючи біле марево.
Останні кілометри дороги були найважчими, давався взнаки надто веселий вечір, хотілося спати. Але він вирішив не зупинятися,відіспатися вдома. Вдома. Теплом огорнули спогади батьківської квартири, сильніше натиснув на газ.
Він не був тут більше року,та звернувши на знайому вулицю зауважив, що тут нічого не змінилося,у грудях дивно защемило.
Залишивши машину у дворі підійшов до під’їзду, оглянувся, щоб ще раз помилуватися своїм залізним конем і примружившись, задоволено посміхнувся. Уявляв, як здивуються давні друзі,як заздритимуть його успіху і як пишатиметься ним його батько.
Батько. Він згадав як проводжав його старий, обнявши за плечі,як учив його вірити в себе і ніколи не здаватись. І він не здавався, досить швидко хоч і не легко добився успіху, зробив непогану кар’єру. Тепер у нього власний кабінет і не дивлячись на його молодий вік, його звуть поважно:- Павловичем. Правда за це доводиться розплачуватись, напруженим графіком, червоними від монітора очима і постійним болем у зап’ястку, від комп’ютерної мишки, але то пусте.
Тепер він має квартиру, а не тулиться в тисняві гуртожитку, їздить на власній машині, презирливо обганяючи маршрутки, та й зарплатня дозволяє проводити вечори в дорогих клубах, в компанії красунь дівчат і таких як він, крутих хлопців. Хороших програмістів цінують,а він майстер.
Він як колись, подолав два поверхи на одному диханні, натиснув на знайому потерту кнопку дзвінка.
Мати мабуть цілу ніч не спала, знаючи, що він буде над ранок. На столі чекали його улюблені страви і ще гарячі пироги з вишнями. Батько, підморгнувши дістав пляшечку наливки власного виробництва(також вишневої). Розмовляли про все. Точніше, говорив тільки він, засипаний безкінечними запитаннями батьків. Його знову клонило на сон, їхав уночі уникаючи липневої спеки, від якої навіть асфальт стає м’яким, тепер засинав сидячи. Але перед тим як добратися до ліжка подзвонив кільком своїм давнім друзям, домовившись про зустріч на вечір. Тепер він може дозволити собі покликати їх у ресторан, це було вже відверте хизування, але йому байдуже,він упевнений і задоволений собою нехай це бачать інші.
У сні він бачив себе на березі їх невеликої і тихої річки. Ноги лоскотала приємна і напрочуд тепла вода, а поруч сиділа прихилившись до нього Марина. Марина, Маринка -- кумедне дівчисько з великими, синіми очима. Вона вміла розвеселити його одним поглядом, своєю усмішкою, від якої хотілося сміятися чи співати. Вона була закохана в нього,принаймні в цьому були впевнені всі його друзі, а він над тим не замислювався. Для нього вона була хорошим другом, уміла слухати, розуміла без слів, підтримувала і вірила у нього. У його сні вона дивилася на нього сумними, синіми очима і не посміхалася. Чому?
Він прокинувся з незнайомим відчуттям тривоги і відразу побіг змивати його у душ.
Мати сміялася, що він збирається наче дівка на побачення. І справді, він не міг вибрати, що вдягти, давно не бачився з друзями і хотілося справити враження.
Вийшов раніше. Сьогодні неділя, хотілося переконатися, що в "Фараоні" будуть вільні місця, хоча в їхньому провінційному містечку по ресторанах не дуже людно, вирішив перестрахуватися.
Ключі від машини лежали у кишені та він лишив її у дворі, все ще відчуваючи смак батькової наливки, був упевнений, що тверезим сьогодні він не повернеться.
Нарешті через площу він побачив яскраві вогні "Фараону", підійшовши ближче відчув занепокоєння. Біля вхідних дверей юрбилася весела компанія,своїм виглядом видаючи, що тут гуляє весілля. Це могло змінити його плани, а він так хотів посидіти з хлопцями саме цьому ресторані. Зрештою згадавши, що "Фараон" має кілька залів, попрямував до входу.
У першому святково вбраному залі, серед великої кількості гостей, стояли молодята. Якийсь нетверезий дядечко (мабуть дуже близький родич) захоплено вигукував побажання, гості голосно його підтримували аплодисментами.
З великими зусиллями знайшов адміністратора. Молодий,високий очкарик з бейджиком адміністратора, попросив почекати кілька хвилин і подався в глибину залу, вирішувати якусь проблему.
Від нічого робити став розглядати молодят. Наречений був йому незнайомий. Це був високий, широкоплечий хлопець, з темним волоссям і родимкою на щоці. Його сірий костюм вигідно підкреслював зелені очі. Здається він весь світився від щастя, не відводив очей від своєї обраниці, шепотів їй щось на вухо, а вона у відповідь горнулася до його плеча. Молодий тримав у руці келих, хоча майже не пив з нього, через те був найтверезішим на власному весіллі,та це не робило його менш щасливим.
Наречена стояла спиною до нього,її білосніжна сукня і тонкий стан нагадала чомусь керамічну статуетку з материного серванту. Ніжні оголені плечі,покриті легкою бронзою загару обгорнуті світлими локонами волосся, її фата виблискувала наче в ній заплуталися зорі…
Нарешті адміністратор попрямував до нього, усміхаючись якоюсь дурнуватою посмішкою. Питання вирішили швидко, малий зал був вільним. Вирішивши чекати друзів на вулиці, став пробиратися через ватагу весільних гостей.
Була приємна прохолода, він закурив і чомусь підняв очі до неба. Що він там хотів побачити? Яскраве освітлення ресторану ховало від людського ока і місяць і зорі. Почувши кроки повернув голову.
Небо впало на його голову разом з місяцем, зорями і кометами. Перед ним стояла наречена. Великі сині озера-очі, наповнені тепер безмежним здивуванням. Вона мовчала і він стояв як учень, що не вивчив уроку, все тіло заціпеніло.
Марина, Маринка - нарешті промовив він, якимось чужим приглушеним голосом і сам від цього здригнувся.
Нарешті вона посміхнулася, але йому не хотілося ні сміятися, ні співати - хотілося плакати. Чому?
Дивну ситуацію розв’язав високий хлопець з родинкою на щоці.
- Саша , мій чоловік - представила вона нареченого.
Обмінялись ввічливими, непотрібними фразами і наречений забрав своє щастя до гостей. Вона не оглянулась.
Він стояв самотній, розчавлений, розбитий. Якими очима дивилася вона на свого Сашу. Він знав цей погляд, саме таким пам’ятав його, хоча тепер у ньому було більше ніжності і довіри. Здавалося прохолода стала тепер майже морозною, а у грудях палало полум’я.
Друзі довго не з’являлись, та він уже не був упевнений, що хоче цієї зустрічі. Перед очима її обличчя, її усмішка, пригадався сон, запекло очі. Нарешті з’явилися хлопці, він здалеку чув їх вигуки та чекав мовчки. Він хотів так багато їм розказати, похвалитися. Чим?
Кар’єрою? Та вона відібрала майже весь його вільний час, він тілом і душею належав корпорації як зомбі виконуючи її доручення. Квартирою? Ця двокімнатна, зі смаком обставлена пустеля, щовечора стрічала холодною самотністю. Машиною?
Вона належала йому, а він банку, якому ще два роки виплачуватиме за неї кредит. Веселими, нечастими гулянками, красунями подругами? Та не одна з них не усміхалася йому так, щоб хотілося сміятися чи співати.
Сиділи за столиком, їли, випивали та він не п’янів, автоматично відповідав на запитання друзів. Вони дивувались, заздрили, захоплювались його досягненнями.
Він справив враження як і хотів.
Гірко! Гірко! Вигуки з сусіднього залу вкотре болем озвалися в серці. І йому було гірко, гірко зізнаватися самому собі в тому, що він не розгледів,не оцінив, втратив, найдорожче в своєму житті. Вона чужа наречена! Чому? Чому ми цінуємо тільки те, що втрачаємо?- питала його душа. Гірко! Гірко!
ID:
136218
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.07.2009 08:29:43
© дата внесення змiн: 05.07.2009 08:29:43
автор: миш
Вкажіть причину вашої скарги
|
