Сонце ніжилося на м'яких хмарках-перинах. “Ку-ку-рі-ку!” - почуло воно крізь сон далекий голос невідомої птахи. Сонце й хотіло розплющити очі, але чаклунка-ніч наче намазала повіки медом. “Ку-ку-рі-ку! Сонечко, прокидайся. Вже час”. Сонце нарешті розтулило повіки: треба негайно вмитися. Воно зібрало краплі роси, що наплакала ніч на прощання, скинуло решки дрімоти, потім заклопотано оглянуло землю.
- Доброго ранку, - привітно вклонилися йому квіти.
- Як справи? – задзвеніли бджоли.
- Ми хочемо поспати, - почали скаржитися барвисті метелики.
Раптом Сонце помітило на галявині безліч жовтих крапочок. Наче хтось розкидав золотий пісок серед зеленої трави. «Що за дивні квіти простягнули до мене тендітні, схожі на ялинку, листочки?», - подумало воно й опустилося нижче. «Зрозуміло, це кульбабки відкривають для себе невідомий світ. Цікаво, чим пахнуть кульбабки?» Захотілося Сонцю приголубити кожну квіточку, зігріти її. Покликало воно Хмари, попрохало у них затулити небо. А саме покотилося вниз та впало на жовтий килим. Здійнявся солодкий пилок. «Ап-чхи, - видихнуло Сонце, - я знаю, чим пахнуть кульбабки. Вони пахнуть медом».
Довго бавилося Сонце: пускало грайливих зайченят, ховалося серед жовтих пухнастих голівок. Раптом почуло: «Пі-пі». «Ніби хтось плаче», - подумало Сонце й запитало:
- Хто там?
- Це я-а-а.
Здивувалося Сонце: стоїть перед ним чудернацька кульбабка на тоненьких ніжках, кліпає чорними оченятами, а із дзьобика таке жалібне «пі-пі-і».
- Кульбабко, чому ти плачеш?
- Я не кульба-а-абка, я Курча-а-атко, я загуби-и-лося. А ти-и хто?
- Я Сонце.
- Відведи мене до мами-Кво-о-чки, - попрохало Курчатко.
- Давай я піднімуся вгору і знайду твою матусю, - запропонувало Сонце.
- Ні-і, не залишай мене, я боюся.
- Чого ж ти боїшся?
- Мама-Квочка казала, що тут гуляє хижий звір із гострими пазурами. А якщо він схопить мене. Пі-пі-і, - з оченят закапали сльози.
- Дурненьке, немає тут хижих звірів.
- Не зна-а-аю. Мені матуся казала: «Небезпечно гуляти самому». Де мої братики та сестрички? Хочу додому-у, - розпачливо запищало Курчатко.
Пожаліло його Сонце. Задумалося, як допомогти, розважити:
- Розказати тобі казку?
- Так, - підстрибнуло Курчатко, затріпотіло крильцями, - хочу казку!
- На небі живе безліч дивовижних звірів. Хочеш їх побачити – подивися вгору.
Курчатко враз заспокоїлося, підвело очі, замріялося:
- Я бачу незвичайну тварину з двома горбами на спині... Он пливе величезна тварина з довгим носом, а далі – з довгою шиєю. Як цікаво!
Сонце дивувалося уяві свого маленького товариша, стурбовано поглядаючи на небо. Час повертатися, набридне Хмарам чекати, розповзуться хто-куди. А Сонця немає. Що буде?..
- Ох! Рятуйте, це він, хижий звір із гострими пазурами, - зойкнуло Курчатко, заплющило від страху очі й грудочкою притиснулося до землі.
Сонце уважно дивилося на істоту, яка до них підкрадалася: “Миле створіння: пухнастий хвіст, пухнасті вуха. Його так і хочеться погладити...”
- Може, він хоче з нами погратися?..
- Він хоче мене з’їсти, - заперечило наполохане Курчатко.
Сонце жахнулося, як можна з'їсти таке гарненьке Курчатко, схоже на кульбабку:
- Геть звідси! Не чіпай маленьких!
Звір випустив гострі пазурі з м’якеньких лапок, незадоволено вигнув спину й забив хвостом по землі.
- Геть, - повторило Сонце.
Звір погрозливо зашипів та почав відступати. Між травою промайнула його руда спина.
Курчатко боялося поворухнутися.
- Все гаразд, він утік, - сказало Сонце.
Курчатко отямилося від жаху й знову заплакало:
- До матусі хочу-у! Не буду більше губитися!
«От, лихо, - подумало Сонце, - чим заспокоїти малого? Що йому розповісти?»
- Уявляєш…
Курчатко перестало плакати, зацікавлено прислухалось.
- Я люблю поспати. Але мені треба прокидатися рано-вранці. Якби не спів невідомої птахи, яка прокидається раніше за мене, мабуть, колись би й проспало. Кожного ранку мене будить спів, схожий на «ку-ку-рі-ку»
- Я знаю, знаю, - захоплено запищало курчатко, - це мій татусь-Півник будить тебе. Я теж, коли виросту, стану півником. Ось послухай.
Курчатко примружилося, кумедно залопотіло крильцями й витягло шию:
- Пі-пі-пі-пі-і-і.
Сонце засміялося: «Яке ж чудове Курчатко, схоже на кульбабку!»
- Дивися, он моя матуся! – радісно защебетало Курчатко.
Квочка готова була грізною хмарою накинутися на Сонце. Вона розставила крила, настовбурчила пір’я й приготувалася захищати улюбленого синочка.
Курчатко підбігло до мами-Квочки:
- Мамо, як добре, що ти знайшлася... Я тут познайомилося з Сонцем. Воно захистило мене від хижого звіра з гострими пазурами.
- Дякую тобі, Сонце, за мою крихітку. Вибач, побачила неподалік кішку, злякалася.
Потім вона легенько штовхнула Курчатка:
- А ти... Як тобі не соромно. Я з ніг збилася, шукаючи тебе. Я хвилювалася. Чому ти таке неслухняне?
- Вибач, мамо, я більше не буду.
Сонце було раде за Курчатко. Тепер можна повертатися на небо, Хмари зачекалися…
Вночі, зігрівшись під маминим крилом серед братиків та сестричок, Курчатко мріяло, що завтра воно прокинеться раніше за татка і першим привітає Сонце… А Сонце, засинаючи, раділо: завтра його знову розбудить дзвінкий спів. І це спів не якогось невідомого птаха, а Півника – татуся Курчатка, схожого на кульбабку.
ID:
121009
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.03.2009 10:37:47
© дата внесення змiн: 13.03.2009 10:37:47
автор: Mila_Lyuda
Вкажіть причину вашої скарги
|
