Осінь. Ти, яка така жадана,
нарешті ти прийшла, кохана.
Так невчасно й різко,
боляче ввірвалась в серце,
в душу, розбила й кинула одного,
чекати й сам незнаю чого, чи кого.
Тебе. Так довго я чекав.
Я вічність мав і все віддав,
тебе, щоб відшукати,
я ж так жадав - бажав тебе єдиную кохати.
Та остогидло вже чекати,
бо ж вічність це так мало часу.
Тепер я змушений чекати,
томитись у жаданні, сподіватись
тебе єдиную хоч раз лише узріть саму,
ту яку я бачив вперше коли птахи
літали й сповіщали кінець світу.
Мого світу який був подарований тобі в надії...
я ж тоді гадав що збуваються мрії.
Як добре на душі було лише тебе спостерігати і знати,
що вічність цю ти завжди будеш лиш моєю,
хоч не на довгу вічність.
А потім попливеш життя звичною течією.
