У темному при темному лісі
Жили ведмідь, стая вовків і стара,
Облізла, беззуба лисиця.
Така вже сива, що в тумані
Й не скажеш, що то лис,
А не їжак.
Поряд з лісом степ
Та такий безмежний,
Що за місяць не обійти його.
Трава по пояс.
Духмяний, пидухмяний.
Це місце полюбили бізони
І було їх там видимо невидимо.
От якось лисичка проголодалась
Та й думає як би то мені та бізоненятком
Посмакуват, от і накумекала.
Вночі пішла до ведмедя в берлогу,
А була вже зима, він солодко спав,
Назбирала в торбинку його шерсті
І хутко замітаючи за собою сліди
Навпрямки та в кошару:
Загризла новонароджених бізоненяток,
Шерсть ведмежу по всіх закутках,
Одним словом інсценувала -
Кроваве дійство ведмедя.
Зранку бізони, побачивши це,
Всім стадом та до берлоги і засипали ведмедя живцем.
Думали він там здох.
І все ніби на цьому й скінчилось.
Та на весні чи той мертвяк
З гробу виліз,
Чи його родич
Та натравив вовків на бізонів:
Назбирав листя, приніс їм телятко
І сказав:
- Будуть вам і грооші зелені і мяско довічно,
Якщо на бізонів підете війною.
І степ буде ваш.
Там буде ваша стая жити,
Коли цих бізонів розжинете.
От і почалася ця грізня.
Вовча стая зубами
По живому мясо рве,
А бізони їх копитами, копитами.
Степ розтоптали:
Ями, пролими, яри.
Бізонам і ні туди, а ні сюди.
Щоночі очі кроваві мяйорять,
А вони у яру
Чекають на кращу пору,
Що пийде могутній Зубр
І виб'є вовкам той клятий зуб.
А Зубра нема і нема.
Казочка ще та.
І я там був,
І я це бачив.
Бізонів жаль -
Одна печаль.
