На поклик твій
долиною уяв
душа летіла…
Прилинула.
А ти – не обійняв.
Не доторкнувся ні душі,
ні тіла…
Пірнула я
в холодний листопад,
що був мені і прихистком,
і домом,
та небо, вітер, хмари –
все невлад,
коли ти став чужинцем
невідомим…
Я бачила
крізь сльози забуття –
для іншої
твої світились очі…
О, осене моя!
Твоє дитя
зануритись
в обійми смутку хоче!...
Зігрій мене,
врятуй від самоти,
душа палає,
як палають клени!...
Бо лиш з тобою можу я
«на Ти…»
Побудь – ласкавим другом –
коло мене…
…А думка, як чіпкий
чортополох,
засіла в голові,
горить, мов ватра:
«Не мисли,
що ви будете удвох!...
Це – листопад.
Тут мріяти не варто…»
Уже темніє небо
між заграв…
Такі короткі дні!
Холодні ночі…
А ти – пішов собі.
Не обійняв…
Забув мене…
…А серденько – тріпоче.
03.11.2024
