Не обійняв…

На  поклик  твій
                                           долиною  уяв  
душа  летіла…
                                             Прилинула.  
А  ти  –  не  обійняв.
Не  доторкнувся  ні  душі,  
                                                                     ні  тіла…

Пірнула  я
в  холодний  листопад,
що  був  мені  і  прихистком,
                                                                                   і  домом,
та  небо,  вітер,  хмари  –
все  невлад,
коли  ти  став  чужинцем
                                                                             невідомим…

Я  бачила
крізь  сльози  забуття  –
для  іншої
                               твої  світились  очі…
О,  осене  моя!
Твоє  дитя
зануритись
в  обійми  смутку  хоче!...

Зігрій  мене,
врятуй  від  самоти,
душа  палає,
                           як  палають  клени!...
Бо  лиш  з  тобою  можу  я
                                                                 «на  Ти…»
Побудь  –  ласкавим  другом  –  
                                                                     коло  мене…

…А  думка,  як  чіпкий
                                                 чортополох,
засіла  в  голові,
                                                 горить,  мов  ватра:
«Не  мисли,
                                               що  ви  будете  удвох!...
Це  –  листопад.
                                             Тут  мріяти  не  варто…»

Уже  темніє  небо
                                             між  заграв…
Такі  короткі  дні!
                                             Холодні  ночі…

А  ти  –  пішов  собі.
                                                         Не  обійняв…
Забув  мене…
                                                   …А  серденько  –  тріпоче.
                           03.11.2024

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026114
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.11.2024
автор: Ірина Лівобережна