Ти губами збирав з мого личка краплини дощу.
Шуткував: «Нанизати б усі... буде довге намисто».
Занотую цей день, потім ним же тебе пригощу,
як під сірим дощем було тепло обом і барвисто.
Ти мені дарував оберемки пахучих бузків
і кричав на весь світ, що нам бути разом неодмінно!
Шуткувала: «Знайди на стежках — таємничих, вузьких —
оту скриньку, де ключик від серця сховався надійно».
Ти поклав у наплічник альбом і прості олівці,
ти пішов малювати війну й захищати країну.
Моє серце відчуй оберегом у лівій руці,
я з тобою в борні і ніколи тебе не покину.
Ти ночуй в моїх снах, там відлунюють наші серця.
Там немає загроз і піснями просочений простір.
Тільки я, тільки ти... Як же проситься ще немовля!
Невже в наші часи якась душечка ладиться в гості?
Назбираєш з ланіт перламутру під теплим дощем.
Може вистачить їх, щоб зібралося довге намисто.
Довге-довге, як вік, який лагідно вдвох проживем.
І народим дітей, і щасливими будем навмисно.
Таня СВІТЛА
Лютий 2024 року
Чудова лірика! 
