Коли помирала любов від задухи мовчання,
Благаючи вкотре відкрити архів поміж тек.
Де сонячний дощ дарував і надію, й кохання,
Розклавшись на небі безкраїм у видимий спектр.
І ми, янголята, ще вірили в щось дивовижне,
За руки тримались, як діти, і час бовванів…
Весна гомоніла, та тільки підкралася хвижа,
Попадали квіти на підло розстелений сніг.
І якось швиденько розбіглися наші дороги,
Неначе ніколи нас двох між людей не було.
Заплакало серце від гострого болю й знемоги,
Сумує душа, мов потрапила в хижий полон.
18:52, 21.02.2021 рік.
Зображення: https://moyezdorovya.com.ua
