Віра жила в невеличкому місті, яке одним боком впиралося в луг, на якому пасли худобу ґазди із сусіднього села, й за яким височіли гори Карпат, а другим – об кам’яний схил, по якому збігала, співаючи і пританцьовуючи у такт власній пісні, річка. Жінка змалку любила своє місто, що влітку вкривалося різнобарвними килимами з кущів та квітів, топилося в людському гаморі та співі пернатих, а взимку чарувало блиском та свіжістю білих гобеленів, витканих зі снігів, чарувало (в релігійні свята) голосом дзвонів, співом колядників та щедрувальників. Віра теж співала колядки й щедрівки радо від маленької – для бабці, дідуся, мами й тата та близьких. Дуже любила дівчинка гори, які манили її своєю величчю, красою, щедротами дарів. Віра виходила їх і вздовж, і впоперек. У горах з бабцею чи мамою гриби в теплу пору року збирала, лікувальні трави на чай. З них узимку на санчатах злітала чи на лижах. Ходила й до річки, яка між горами протікали й ніколи не замерзала. В ній біль, що душу виминав, лишала, думки купала, а у спеку тіло освіжала. Не тільки цим займалося дівча. Батькам з дитинства Віра помагала по господарству, при цьому і у школі добре вчилася, книжки художні у бібліотеці брала, читати їх щодня встигала, в ігри з однолітками грала у дворику шкільному і у своєму.
Як Віра виросла і закінчила вуз, то стала вчителькою англійської мови та образотворчого мистецтва. Мрію свою дитячу здійснила. Пішла до школи працювати – в село, що знаходилась на відстані 10 кілометрів від її міста. Невдовзі й заміж вийшла – за електрика Івана, який жив в тому ж селі, де Віра працювала. В автобусі з ним познайомилась, як їхала з роботи додому. Привітним з Вірою цей хлопець був, запропонував піти їй з ним до каварні на каву. Пішла. Та й зав’язалась якось дружба поміж ними, поки не перейшла у шлюб. Як вийшла Віра заміж за Івана, то до нього пішла жити. У шлюбі жінка народила двох дітей – хлопчика Мирона і дівчинку Оксану. Ростила помаленьку їх, у школі працювала, свекрусі помагала: городину садити і збирати, з фруктами власного саду раду давати, варити, прати, прибирати. Лиш кіз Віра не пасла, яких свекруха її – пані Оля, тримала, й не доїла їх. Отак і жила. Ніби й непогано. Іван її достатньо коштів заробляв. На море навіть жінку з діточками відправляв що через рік відпочивати й усе, що треба було, приносив до хати, вмів заробляти.
Та якось впав зі стовпа електричного, коли на ньому дроти поправляв опісля буревію, руку зламав і вдарився об камінь головою. Отримав струс мозку середньої важкості. Лікувався. Та за якийсь час на місці удару пухлина виросла – злоякісна. Вчасно не виявили її лікарі. А коли виявили, то запізно було її вже вирізати. Помер. Донька навчалася тоді у технікумі, на 1 курсі, а син – у сьомий клас ходив.
Важко було Вірі змиритися із втратою чоловіка, вести одній обох дітей. . У всьому себе обмежувала, аби лиш їх добре нагодувати та зодягнути, зібрати гроші на навчання. Та дала собі раду, вивчила обох. Весілля справила їм, у життя пустила з дипломами, з уміннями, знаннями. І Мирон, і Оксана залишили маму, пішли жити до своїх половинок. Пані Віра залишилася одна. І нарешті почала займатися тим, чим давно хотіла: картини стала малювати. Вона й раніше пробувала це робити, на картках альбому фарбами чи олівцями зображала різні предмети, пейзажі, але нікому не показувала своїх робіт. А коли у Віри з’явилося більше часу і більше грошей (менше тратила їх на своїх дітей), то почала частіше цим займатися й інколи (у свята) виставки організовувати. Не спішили признавати талант Віри її краяни, навіть вчителі, з якими працювала, рідко приходили на творчі заходи, які вона організовувала у своєму місті, мало хто купував її картини. Дещо вдавалося продавати жінці хіба он-лайн. Але тих коштів, які отримувала Віра за свої продані роботи, ледве вистачало на папір, полотно, фарби та чай із пиріжками. Та жінка була, звісно, рада й тому. Хоч хотіла б і більшого.
Минуло 10 років. За цей час у Віри в з’явилися онуки: хлопчик Олесь у Оксани та дівчинка Руслана в Мирона. Помагала ростити їх дітям, поки до школи не пішли. А як пішли, менше стала до внуків приходити. Тепер більше навідувалися вони до неї – зі своїми батьками чи самі. Раділа, коди переступали поріг її дому. Коли потрібно було, допомагала онукам у навчанні, читала також їм книжки і продовжувала малювати, коли мала час і надих.
Визнання Віра за цей час так і не здобула у своєму місті, хоч майстерність її з кожним роком помітно росла. Картини її нечасто купували. Наскладала мальованих полотен на горищі стільки, що хоч з них хату викладай. «І навіщо трудилася, коли моя праця нікому не пригодилася? Нездара я, мабуть, або безталанна», - думала собі.. «Але чому так, Господи, скажи? Чим таким я прогнівила тебе? Весь вік свій працювала. Дітей піднімала. Онукам свій час і любов дарувала. Тобі подяку слати не забувала за все, що здобувала», - питала Віра в Бога, пускаючи сльозу. Не чула відповіді. Хоч після кожного відчаю та плачу щось таки з намальованого вдавалося жінці продати.
Минуло ще сім років. Віра пішла на заслужений відпочинок, тобто, на пенсію, хоч ще хотіла в школі працювати: мала, що дітям сказати, й була у непоганій спортивній формі – гори не полишила, їх штурмувала, в них гриби шукала, і в річці плавала. Та треба було молоду особу до школи їхньої прийняти, а її – геть, бо має чим зайнятись і на картинах, що їх малює, заробляє. Ледве оговталась Віра від різкого переходу в житті своєму. Та трішки випустивши сліз з очей своїх, погойдавши в душі печаль гарячу, прийняла зміни і навіть зрозуміла, що вони їй – на користь: лягала спати і вставала з ліжка, коли бажала, над її головою сокирою більше не виснули ці вічні: «Здати, написати, подати, перевірити, впорядкувати, бути, відбути і прибути й т. д.». Забула все оце, немов жахливий сон, наповнилась новим буттям, сіла на інший потяг, який віз її по рейках життя в новому напрямку. Фарби й полотна, правда, склала до валізи, яку з собою взяла, коли до потяга сідала, ну, а любов до внуків, до дітей Віра завжди в своєму серденьку тримала, з нього її ніколи не виймала.
В якийсь із днів спала жінці на думку така ідея: податись до районного містечка і спробувати там продати свої роботи. Так і зробила. Взяла зі собою п’ять картин: на одній були зображені гори влітку, на другій – річка навесні із бережком, на третій – центральна вулиця її міста ввечері з увімкненими ліхтарями. На четвертій – поле зі сонцем, маками та соняхами. А на п’ятій – літо, діти, водограй. Просиділа на ринку 5 годин. За цей час одну картину таки продала, ще й трохи знизила ціну на неї, просила про це її жінка та, що купувала витвір мистецтва для сина свого. «Ну, хоч би щось! – Віра подумала. - Буде чим за місце заплатити і за що фарби для малювання купити. Їхала додому – раділа й плакала. Більше, мабуть, плакала. «Не буду більше малювати, - вирішила жінка. – Не вмію цього досконало робити я. Завжди хтось знаходить у моїй роботі ґандж – то зайвий мазок на мальованому предметі, то не зовсім чітка виразність в образі. І я не можу з цим не погодитись. Не вистачає мені терпеливості доводити задум до ідеального втілення його в практику».
В неділю пішла Віра до церкви. Молилася, співала, в Бога відповіді на свої питання шукала. Почула: «Тримайся! Не здавайся!» По обіді в гори махнула, щоб душу скріпити серед природи, яка її завжди радо приймала і розуміла, як ніхто інший. Походила гарами, з деревами пообіймалася, квіти похвалила – за ріст, запах та красу, ворона погодувала печенням – впав біля її ніг, як сіла в долинці між горами на камені, щоб відпочити й води попити. Всміхалася, навіть реготіла, як дзьобом крихти печива збирав, в очі їй заглядав та ще й моргав. А коли полетів, заплакала. Навіть не так – завила, заридала! Душу її жива гірська картина розірвала – на шмаття. В цей час вітер долиною скакав, почув він гучні схлипи Віри, зупинився й запитав у жінки:
- Чого плачеш?
- Не знаю, що мені робити. Ніби своїх я років і не дармувала: учнів у школі з усією відповідальністю навчала, у вільний від нагальних справ час малювала, у підсумку ж – ні вдячності, ні визнання.
- Отримаєш.
- Коли?
- Колись це станеться, - мовив, - повір.
Вітер поцілував Віру у щічку й полетів.
«Колись – це після смерті? - спитала Віра сама себе. - Бо у нас так є, поки живий, тебе не помічають (якщо не топчуть та брудом не поливають), а як помреш – пам’ятник тобі ставлять, квіти в день народин чи у день смерті несуть до нього». Жінка знову заплакала.
«Не плач, мила людино, - проказала стара сосна, яка стояла позаду художниці. - Притулись до мого стовбура, я тобі трохи своєї сили передам».
Підійшла Віра до сосни, притулилась до її стовбура обличчям. Відчула, як чиста прадавня енергія дерева наповнює її клітини. Погладила сосну, мовила їй: «Дякую тобі, дорога сосно-сестрице!»
«Це я тобі дякую за щирість твою і за любов до природи», - відповіла сосна.
Горобці й синиці, які сиділи на довколишніх деревах і чули розмову жінки і сосни, теж підлетіли до Віри, вони почали танцювати біля її ніг, кружляти довкола неї. Пісню їй заспівали. Подякувала їм Віра. І сонечко байдужим не лишилось до болю жінки. Погладило її по голові своїм золоченим теплим промінням, сказало:
- Не плач, о, Віро, ти була хорошою вчителькою. Бачило я це. Заглядало, й не раз, до віконця того класу, в якому ти проводила урок. Чуло, як ти діток вчила час шанувати, як ділилася з ними знаннями й багатством душі своєї. І малюєш ти гарно – серцем. Й мене зображаєш на своїх картинах. Приємно дуже це!
- Дякую тобі, сонце, за тепло твоє фізичне і духовне!
- І тобі – за приязнь. Не прощаюсь. Триматиму над тобою свої долоні, допоки тут сидітимеш і як додому йтимеш.
- Та піду вже. Все, що хотіла я почути, почула тут, у горах. Думала, що не буду більше малювати, та буду.
- І це прекрасне рішення!
Всміхнулася. Встала, пішла. Дорогою думала: «Як добре, що я походила горами, порозмовляла з вітром, сонцем, з деревом, пташками. Чи це була моя уява? Може, й так. Але ж яка яскрава! Скільки в ній звуків, світла і тепла!» Хай як було там, та додому я іншою йду, ніж з дому йшла. Я… набралась віри й твердості у горах».
Віра продовжила свою працю в чині художниці. І недарма. Жінку врешті-решт помітили. Рівно через три місяці після того, як вона горами ходила, сум у душі гойдала, сльози проливала, її попросили привезти свої картини до обласного Будинку творчості і взяти участь в конкурсі на тему «Природа рідного краю». Віра виставила у залі кілька своїх робіт і здобула друге місце. Картини, на яких були зображені гори, річка, вівці на полонині, квіти в парку та поля були прийняті на ура, їх розхапали відвідувачі, як гарячі пиріжки надворі голодні перехожі в холодний день, тим паче, що ціни на них Віра поставила помірні. Про художницю з-під Карпат написали в обласній та районній газеті, її запросила до себе на розмову журналістка обласного телебачення. Запис цієї розмови транслювався на обласному каналі ТБ і в соціальній мережі «Фейсбук» відео з інтерв’ю розмістили. Про Віру, як про художницю, дізналося багато людей. Її картини почали купувати, в тому числі, й мешканці міста, в якому жінка увесь вік прожила, красу якого лишала на своїх полотнах, яке своєю творчістю популяризувала. При зустрічі з Вірою віталися, зичливо всміхалися і ті, які її особисто знали, й ті, які опосередковано. До міської школи Віру почали запрошувати, залучали у її місті та інших містах країни до різних мистецьких проектів.
Прийшло визнання таки! Прийшло. Вітер, мабуть, щось знав! Дяка йому! І сонцю, й горам, і деревам, і птахам. Ну, й Богу, звісно, слава!
ID:
1003778
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші поза рубриками
дата надходження: 22.01.2024 16:20:09
© дата внесення змiн: 01.05.2024 19:05:17
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
