Село звичайне Буряки,
Що у Бердичівськім районі..
Жили у нім діди й батьки,
Родини знатні по сьогодні.
Тут множать славу трударі
Славетну працю хліборобів.
Життям ідуть як Бог велів,
Ступивши з батьківських порогів.
Колись у Другу світову
Тут німці церкву розбомбили,
Звести ж святиню вже нову,
При тих «совєтах» не зуміли.
Була політика совка,
Що "церква - опіум народу",
І це не тільки в Буряках
Не сміли й мріять про свободу.
І потерпав нещадно люд
Від дій отих московських вошей,
Та не втрачав козацький дух,
Який не купиш і за гроші.
Нащадки Гундича Петра:
Два сина й донька - їх родина
Собор, для земляків звела,
Архистратига Михаїла.
Бо обіцяв матусі син,
Що церкву нову побудує,
Він докладатиме зусиль,
І будівництво завирує.
Колись у Другу світову
Тут церкву знищили, згубили,
А в цю - з росією війну
Святиню нашу відновили.
І ось у центрі на узвишші
Собор аж тягнеться до хмар -
Знамення Хресне на дзвіниці
Та сам Господь іде в вівтар.
Хоча сьогодні йде війна,
Така жорстока і цинічна -
Нас хоче знищити москва,
Та Україна - буде вічно!
Як доказ цьому - наш Собор,
Що відродився на руїнах.
Як оберіг від тих потвор
Помісна Церква України.