Інколи я думаю собі:
все,
ти, врешті, вийшов із моєї крові,
випарувався,
неначе вода при кип’ятінні з каструлі.
До ємності твоєї душі
перекриті крани моєї любові.
Чарам, що скачуть з твоїх очей,
моє серце наставило свої дулі.
Але так буває недовго.
Сила мого опору згинається, маліє.
В нутро моє непомітно
вповзають важкі чорні хмари.
Душа здригається, як земля після вибуху міни,
лице марніє.
Серце просить налаштувати на світлий лад
струни її гітари.
І я беруся до діла.
Відчиняю двері душі і тіла нарозтвір.
Починаю кликати тебе.
Якщо відразу не чуєш, як сова, вию.
Чекаю на твій корабель.
Готую до зустрічі з тобою острів.
Пиріжки печу вірі, кладу їх на тацю.
Надії ноги у руті-м’яті мию.
Й ось ти приходиш –
гарний такий, осяйний, немов дукати.
Душу мою заціловуєш до дір,
губи гречаним медом мажеш.
А потім розвертаєшся, збираєш манатки
й тихо виходиш з хати
Й ані «до побачення», ні «до зустрічі»
мені не кажеш.
Та я все-одно щаслива.
Струни моєї душі налаштовані
на гімн кохання.
Ти розігнав кров у судинах,
щоби з клітин мого тіла вигнати розпуку.
Я не знаю, коли щось до цього подібне
відбудеться востаннє,
Але поки що не можу зі шкіри своїх чуттів
відпустити твою руку.