Діло було у Карпатах,
Серед гір, смерек патлатих,
Де в одній гуцульській хаті,
Жили люди не багаті.
Дід та баба там були
Без дітей вже рік жили,
Син поїхав до Мадрида,
Донька рушила в Флориду.
На ці мандри гроші дали,
Бо козу й свиню продали.
Порубали кур в дорогу,
Та грибів дали по-троху.
Діти вирвались у світ,
До сусідів змився кіт,
Бо нема що в хаті взяти -
Миші мусили втікати.
Залишилась лиш трембіта,
Що старому як кобіта.
Все життя її плекав,
І продати не давав.
Грав на ній він досить часто,
Це для нього було щастя,
Міг на ній заграти вальса,
Гопака, шансона, сальса.
Полюбляв разом з сусідом,
Таким самим, як він дідом,
Грати "Мурку" на трембітах,
Заховавшись з ним у квітах.
Ось в один спекотний день
Його мучила мігрень,
На трембіті він не грав,
А в тіні на лавці спав.
Тут живіт забуркотів,
Спати він перехотів.
Голод спати не давав,
Як би дядько не лягав.
Він підвівся. Зайшов в хату,
І сказав: "Ти чуєш? Мати!
Щось поїсти в тебе є?
В мене в пузі щось гуде.
Ще й дістала ця мігрень,
Мучить мене цілий день.
Можеш хліба ти зробити?
Хробака щоб заморити."
Та йому відповіла:
"Ніби ще крупа була,
Зараз залишки зберу
І тобі хоч щось зроблю."
Позмітала все що було,
Те, що вітром ще не здуло:
Борошна, крупи, сміття,
І шматочки від взуття.
Замісила з цього тісто,
Розмістила в теплім місці,
Та коли те підійшло,
То на неї щось найшло.
Почала його крутити,
Їжачків, коней ліпити,
Та скатавши його в кулю,
В неї вийшла ніби дуля.
Їй кінцівки доробила,
Вуха, рота, ніс зробила,
Очі також додала,
В піч запхала, прилягла.
Через деяку годину,
Вона витягла хлібину.
Та була на вигляд гарна,
Праця бабина не марна.
Цю хлібину в руки взяла,
На вікно її поклала,
Колобком ще назвала,
Потім знову прилягла.
Півгодини там лежав,
Потім вії він підняв,
Подивився вниз, навколо
Та й стрибнув в вікно, додолу.
Покотився він від хати,
І почав ліворуч брати.
Та з розгону в ліс влетів,
Там ледь зайця не прибив.
Той сидів і щось там чухав,
Що навколо - геть не слухав,
Колобок так налякав -
Те що чухав - ледь не врвав.
Згодом, трохи відійшовши,
І до тями вже прийшовши.
Взяв хлібину ту на руки,
А вона - зробила звуки.
Заєць став доволі грізним,
Хоча був слабким, капризним,
Колобка почав лякати,
На насилля натякати.
Колобок просив, благав,
Щоб вухань не зачіпав,
Бо він знає гарну пісню,
Тиху, заячу, весільну.
Цим він зайця зацікавив,
Думки в інший бік направив.
Той давно хотів весілля,
Бо робив усе з підпілля.
Ще для виду поламався,
Потім ніби взяв і здався.
"Добре - каже, - заспівай,
Душу в пісні розкривай!"
Колобка він відпустив,
На горбочка посадив,
Той узявши ноту "Фа",
Проспівав такі слова:
"Я хлопчина-Колобчина,
Підгорівша вся бочина,
Я гарячий, та не Мачо,
Ось тому я тут і скачу.
Я від баби з дідом втік,
Що живуть неподалік,
І від тебе, любий пан,
Я втечу. Бувай, братан!" –
У весь рот зареготав,
Та і далі поскакав.
Заєць рота аж відкрив,
Мить по тому - матом крив.
А хлібина все котилась,
Горда тим, що легко змилась,
Та на зустріч вовк виходить,
Підхопив і носом водить.
"Чую, - каже, - наче хліб,
Не злови, то мабуть зшиб.
Ти чого, Ватрушка, скачеш,
Швидко так руками машеш?"
"Я до Вас, шановний, біг,
Швидко так, як тільки міг.
Бо побачив недалеко
Зайця жирного в смереках.
Він хотів мене зловити,
Щоб до Вас, Пан, не пустити,
Але я йому, пардон,
Заспівав крутий шансон."
Про шансон почувши, вовк
Став м'який, неначе шовк.
"І мені шансона, друже,
Заспівай, бо серце туже,
Я сюди тебе поставлю,
Вуха широко наставлю,
Ну, а ти мені співай,
Співом серце окриляй!" –
Колобок на землю став,
Руки в боки собі взяв,
Він повітря в рот набрав,
І для вовка заспівав:
"Я хлопчина-Колобчина,
Підгорівша вся бочина,
Я гарячий, та не Мачо,
Ось тому я тут і скачу.
Я від баби з дідом втік,
Що живуть неподалік,
І від тебе, любий пан,
Я втечу. Бувай, братан!" –
Знову він зареготав,
Та і далі поскакав.
Вовк як заєць рот відкрив,
Та за мить - теж матом крив.
Колобок собі котився,
Дуже радий, що так змився,
Та зажмурив оченята,
Пропустив ведмедя п'яти.
Той на стежці пузо грів,
Ніжно гладив - меду з'їв.
Колобок влетів з розгону,
Той - стрибнув, і в оборону.
Колобка за ногу взяв,
Припідняв і запитав:
"Ти якої мами лазиш?
Щось розумне мені скажеш?
Хто такий? Куди біжиш?
Каравай ти? Або книш?
Ти мене потурбував,
І, мабуть, твій час настав".
Колобок заголосив:
"Відпустіть, Вас вовк просив,
Аби Ви, шановний пан,
Цього лісу отаман,
Завітали би до нього,
Бо у нього є тривога,
Що не здужає один,
Лося їсти з двох годин.
Перед тим, як я прибіг,
Він добрався вже до ріг,
Пісню я йому співав,
Аби шлунок працював,
Щоб усе, що він там з'їв,
Організм перетравив.
Вашу силу поважає,
Пригостити Вас бажає.
В достовірність моїх слів,
Ви послухайте мій спів,
Та лягайте знову тут,
Серед квіт, що так цвітуть."
Від такого щебетання,
Шановливого звертання,
Косолапий геть розм'як,
Став немов гігант-хом'як.
На травичку він приліг,
Колобка вже не стеріг.
На пенька його поставив,
Та співати там заставив.
Дочекавшись той момент,
Щоб розслабився клієнт,
Колобок почавши з "Фа",
Затягнув свої слова:
"Я хлопчина-Колобчина,
Підгорівша вся бочина,
Я гарячий, та не Мачо,
Ось тому я тут і скачу.
Я від баби з дідом втік,
Що живуть неподалік,
І від тебе, любий пан,
Я втечу. Бувай, братан!" –
Як завжди зареготав,
Та і далі поскакав.
А ведмідь аж підстрибнув,
Ще таких слів ліс не чув.
Гордий тим, що знову втік,
Та продлив собі ще вік,
Колобок летів мов птах,
Але раптом - новий жах.
Перед ним немов з туману,
Випливла рудая панна.
То лисиця шлях закрила,
Ніжно з ним заговорила:
"Хто до нас такий гарненький,
Прямо з пічки, весь пухкенький?
Та які ж у нього щічки?
Виглядають, мов синички.
Ручки, ніжки, носик, рот -
Тобі ж заздрить весь народ!
А чи вмієш ти співати?
Настрій щоб усім підняти?
Вмієш? Добре! Це я люблю.
Йди до мене - приголублю.
Я візьму тебе на руки,
Хочу чути ніжні звуки.
Ти почни із ноти "Ля",
Заспівай-но про життя,
Потім спробуй щось ліричне,
Гарне, ніжне, романтичне.
А коли відчуєш силу,
Заспівай ти мою милу,
Фантастично гарну пісню -
Про природу живописну."
Колобок розвісив вуха,
Геть дурний - немає ж слуху.
Та слова ті добре ваблять,
Його мозок наче граблять.
Та лише відкрив він рота,
Що був схожий на ворота,
Як його лисиця - Гам!
І, відвела к прабатькам...
Ніби все. Скічилась казка.
Та відбулась «неув'язка» -
Колобка з сміття спекли,
Ще й, мабуть, недопекли,
Бо лисиця за годину,
Теж зустріла прародину.
А її останній слід,
Зміг відстежити наш дід:
Він з трембітою в руках,
Йшов по "хлібних", по слідах.
Та коли знайшов лисицю,
Яку знали одиниці,
То зрадів немов людина,
Що знайшла свою родину.
Ту лисицю всі шукали,
Бо за неї віддавали -
Майже два мішка грошей,
Та десяток "Калашей",
Бо колись два лиходія...
Та це - інша вже подія...
ID:
977571
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.03.2023 00:15:28
© дата внесення змiн: 20.03.2023 22:35:05
автор: jogasan
Вкажіть причину вашої скарги
|
