Вона любила минувшину…Ту минувшину, де ще серпами в полі жали жито, де зі стріх капла березнева вода, а зимою сніги залягали під ті самі стріхи…І зими ті були сині-сині, люті-люті, але такі чарівні і магічні…
Де в Андрієву ніч ще ходили парубки до карооких дівчат робити збитки, красти ворота і замальовувати на вікнах шибки. А дівчата ворожили при свічках на коханих. Де на Різдво по селу ходив Вертеп і сповіщав усім радісну новину.
Минувшина вабила її стежкою до сусіднього села, стежкою, яка йшла через гору і пролягала через ліс…Ліс у якому жила стара-престара ворожка, варила чар-зілля і дівчатам допомагала приворожувати парубків…А ліс був темним та густим, великим і таємничим. У лісі кричали сови і тремтіла душа..
Минувшину, в якій дівчата купались у річці в довгих білих сорочках і прали праниками. А коси у них росли до п’ят! Бо мили вони волосся у любистковому та ромашковому відварі.
Вона любила минувшину…Здається, що не у тому часі проживала своє життя…
Пішла на голос…Піднялась угору і завмерла. Стояла і не вірила, що таке у житті трапляється. Він говорив до неї звичайнісінькою мовою, а озивався сотнями голосів її предків. Голосами з минулого…
У цей час вона чомусь уявила стареньку грушу, рясно всипану золотистими грушами, що пахли медом…І чомусь забринчала бджола…Може та груша була її родинним деревом? І сотні старих фотографій, почеплених на її широких гілляках, заглянули у її душу?
І чомусь знову в’юнка стежка вела її через густий і темний ліс. Вона не знала його імені, хто він, ані його родини, але точно знала, що вони зустрічались у минулому житті.
Перед нею стояв симпатичний молодий мужчина в модних кросівках, джинсах і з айфоном у руках. Стримано усміхався. Говорив простою, звичайнісінькою мовою…Вона стояла розгублена, подивована, зачарована, наче отут таки зараз зустріла свою долю. Несподівано і раптово.
Буває ж таке! Вона так любила минувшину, а з ним захотілось майбутнього!
