Непомітні істоти... То - Він і Вона:
Солодили весь час непомітне проміння
На столі прапрадавнім... Знов літо...зима...
Вже оголене все та розмите коріння
Прикувало обох... І від літ, й від дощу,
Що й надворі, й зсередини лив свої зливи...
У віконце взирали, тарілку борщу
Розділивши на двох... Хоч беззубі - щасливі.
Лиш похилені двері та стежка до них
Пустувала, чекаючи рідких онуків...
Ледь похилені постаті сивих, німих...
Лиш сльоза так, знічев'я, стікала без звуку...
/ ...у пам'ять пращурам.../