Сім ночей мандрує березоль
Від хмільних «п’яццо»
До стоїчних «страда» та «віа»,
Від незачинених брам до темпіо.
Пізніше від зеленкавих хвиль
Моря невгамовного серця:
Я знав це віддавна, але довідався
Під стінами Сан Фортунато –
Березоль невгамовний монах.
Я пив перестигле вино мовчання,
Мій погляд блукав – щоб дізнатись –
Тут, під мурами, які чомусь збудував Карло:
Кожен келих Неба порожній,
Кожна ніч починається зранку:
Передчуттям тьми.
У сваволі моєї єретичної віри,
У гонорі весни весталки Етрурії
Мислю про космічне квітуче дерево
(Трохи вишневе)
І поклоніння волхвів-зорезнавців.
Споглядаю кам’яну квітку-місто:
Не вірю, що мене тут не було
Коли чернець-августинець Пронті
Бавився на мурах яскравими фарбами:
Немов я не тут, не зараз, не близько.
Місто – це скалки античного глечика,
Які викинули на берег хвилі Таласси –
Холодного моря минулого
(Нехай).
Додайте до вина води – необачно.
гарно про прикрасу центра Італії міста Тоді
Сhiesa di San Fortunato
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Українською назва не дуже гарно звучить "Чієса ді Сан Фортунато", а італійською писати назву вірша не хотілось. Проте виправив - Ви праві. Так правильно. Дякую за зауваження! friends smile
Образ города выписан так тепло, тщательно и необычно, что вспомнил чувство, старое, когда ходишь по узким улочкам (бывал во Львове) и история древности дышит тебе в спину.
Образ города - каменного цветка, удачный, он цепляет из глубины, и какой-то тревожно-терпкий. Такой город хочется беречь. Хотя бы словом. Интонация и музыкалка стиха похожи на мостовую, ладно скроенные и уже почти глянцевые от ходьбы камни слов, уверенного в них автора. Спасибо.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий відгук! Цей цикл віршів - спогади про Ріміні. Колись бував в Італії і це місто ріміні мені дуже сподобалось.