Пішов одного разу селянин опівночі «за вітром». Весна була ранньою. Ночі холодними. А вбиральня була надворі, біля сараю. Там, де корову тримали. Йде він сонний і чує, що мукає корова. У сараї двері прочинені, й такий стук по залізному відру, неначе доять її. Заходить він у хату, а його жінка спить собі. Розбудив він її й питає: «Ти чого вночі корову доїти ходила?». А вона як почала його лаяти за вигадки і за те, що спати заважає. А хто ж тоді в сараї? Чув він про витівки відьом, навіть знав кілька з них, які жили по сусідству. Узяв селянин сокиру та й пішов надвір. Відчинив двері в сарай і бачить, що в кутку в темряві хтось тихо сидить, згорбившись. І схоже це на купу брудного ганчір'я. А може на сіре з чорним пір'я? Мурашки побігли в нього по спині, а повернутися і втекти геть сил немає. Ступив він уперед, а ноги не згинаються, як у паралічного. Серце б'ється, повітря ковтнути не в змозі. Тож поклав він руку на плече цьому, що в кутку сиділо. А воно повернулося до нього і як зирне! А замість очей — більма. Та як роззявить чорну пащу! Селянин тут і впав без духу. Господиня потім знайшла його: лежав на підлозі в сараї із розплющеними від жаху очима. А поруч нього — відро. У відрі — трохи кислого молока. А людських слідів — жодних. Лише сліди від лап крука.