/алфавітний вірш/
Бридка, незграбна, сіра та огидна,
В кутку плету легку, ажурну сіть.
Гординя й слава – з’їли душу, видно…
Ґаздиня доль тут змусила ж висіть.
Донька́ торговця, ткаля гобеленів –
Енергія лилась із вправних рук.
Єдналась нитка з пальцями у мене.
Жадоба ж обплітала, мов павук.
Зарозумілість, гордощі, невдячність –
«Ич, я майстриня! Вища від богів!»
І тут стара: «З богами – будь обачна!
Їй тільки посміялась навздогін.
Ймовірно, хизування ті набридли,
Коли вона звільнилась від лахміть,
Легка Афіна стала ясновида,
Мій вчинок, як науку ви візьміть.
Напевне, якби я в поклоні з жахом,
Образливі слова взяла назад,
Павук на ймення дівчини Арахни
Розкішну б павутину не низав.
Себе картаю за безтямний виклик –
Той гобелен мій висміяв Олімп!
Умить все тіло молоде поникло,
Фатальний рок приплюснув до землі.
Хатина раптом стала завелика,
Ціна таланту – в животі нитки.
Чарівне ткацтво увібрав навіки
Шовковий світ – німий, в’язкий, гидкий…
Щодень – в кутку або десь попід дахом,
Юрби боюсь… Ось, бачте, стала ким?!
Якщо зазнались – згадуйте Арахну.
