Прадавній храм є в лісі заповітнім,
якщо старі не брешуть нам книжки,
у ньому джерело тисячолітнє.
Щоб сотнями свої лічить роки --
потрібно навесні, як все розквітне,
знайшовши вхід на сховані стежки,
продертися крізь хащі непривітні
і з джерела зробити три ковтки.
Відтоді як почав той храм шукати,
вже бозна-скільки утекло води.
Були пригоди, відкриття і втрати,
та врешті-решт дістався я сюди.
Щоб довго ошелешеним стояти,
шиковані побачивши ряди
колон -- дерев завширшки в два обхвати:
струнких, величних й досі молодих.
Сховалась скеля в зелені позаду,
плющем і мохом заросла стіна.
Оговтавшись, минаю колонаду.
У візерунках арка кам’яна,
від поглядів прикрита водоспадом,
й веселка -- як завіса чарівна.
Крізь неї йду до внутрішнього саду…
Омріяна криниця -- ось вона.
П’ю спрагло, зачерпнувши трохи скраю.
Й поволі опиняюсь в світі снів:
Б’ють звуків різнобарвні водограї,
мелодія лунає кольорів,
до неї промінь сонячний вплітає
грайливий, переливчастий свій спів.
А полум’я свідомості згасає,
відчувши подих вічності вітрів.
Ранковий холод повернув до тями.
Тягнусь затерплим тілом догори.
Незвичними ледь ворушу гілками.
На місці шкіри -- лати із кори.
Такими ясен зустрічав думками
світанок перший нової пори,
де листя шелестітиме віками
серед братів вже довго не старих.