Вона сама, його немає...
Лиш тиша в хаті їх гуляє.
Жили разом, щось планували,
А от тепер його не стало.
Вона вдова... Грошей немає,
Хоч з голоду і не вмирає,
Але живе у бідноті
І носить речі всі прості:
Проста сорочка, хустка чорна,
Спідниця давня, вже не модна,
Якесь взуття, ще ніби ціле -
То він купив, тому їй миле.
А в світі так вже повелося,
Життя щоб праведно велося -
Хто цілий тиждень важко робить,
Той у неділю в церкву ходить.
І так вдова собі рішила,
Хоча вона і не грішила -
В неділю в церкву теж піти,
У серці спокій щоб знайти.
Була субота, ранок, хмари,
Усі похмурі, як примари.
Похмура була і вона, -
Сорочка в неї лиш одна...
В роботі трохи забруднила,
А Бога тихо попросила -
За промінь сонця до садочка,
Де сохла випрана сорочка.
Було почуте те прохання,
Почалось в небі хмар згортання.
На певний час все стало ясно,
І засвітило сонце рясно.
Воно сорочку просушило,
І ніби диво цим зробило,
Бо тільки висохла вона,
Похмура стала знов земля...
Так щосуботи повелося,
Відтоді. Щоб не відбулося:
Чи дощ, чи сніг, чи просто хмарно,
Але на час погода гарна.
І вдови Божу чтуть турботу,
Бо сонце світить їм в суботу,
Хоч трохи. Щоб вони змогли,
У церкву в чистому піти.
