Пригріло сонце і конвалія розквітла,
Під парканом, на розі вулиць гомінких,
Немов частиночка душі земної, світла,
Серед травинок запорошених, тонких.
Вона торкалась пелюстками огорожі
Із кожним подихом слабкого вітерця,
Повз неї бігли на роботу перехожі,
Ногами грубими чіпляли без кінця.
І весь той біль в маленькій квіточці ховався,
В її голівках на цнотливому стеблі,
Здавалось, час її життя в ту мить кінчався,
І їй прийдеться тут віддатися землі.
Навіщо в світ вона прийшла, щоб тут померти?
Людській душі так і незримою піти...
Щоб просто хтось її зумів ногами стерти,
Десь там, на розі безнадій і самоти...
Запахла сумно, до паркану притулилась,
Уся в пилюці від авто й людських чобіт,
Аж раптом тінь чиясь над тлом її схилилась:
Все буде добре! Я верну тебе у світ!
Ти хоч в пилюці - чистоти не загубила,
Така ж красива, білосніжна, як була,
Ти так потрібна цьому світу, квітко мила,
Мені потрібна, і не мертва - а жива!
До рук турботливих, брудненька, пригорнулась,
В тенетах затишку поринула у сни,
На місці іншому від вітру стрепенулась,
В чиємусь серці, серед вічної весни.
Маленька часточка великої любові,
Що зацвіла на розі вулиць гомінких,
Можливо в Києві, Дніпрі, чи десь у Львові,
Серед травинок запорошених, тонких...
***