- А що там небо, Тарасе?
- Синє …
- А що там Карпати?
- Стоять, діду …
- А ключа журавлиного не видно?
- Та не видно …
- Прилетить. Мусить прилетіти …
Онук Тарас та старий дід сиділи на лавці у невеличкому садку. Навколо все загрозливо стихло. Здавалося, що сама природа завмерла в очікуванні … Щось сіре насувалося на їхню рідну землю.
…………..
Журавія не була звичайною країною. Колись її кордони сягали найдальших гір. Королі всього світу бажали породичатися. Її мовою писалися міжнародні угоди. Її право вважалося найкращим у світі. Величним храмам, палацам заздрили приховані вороги. Ніхто не міг порушити її нездоланої міцності та гордості. Та ворог діяв підступом … У важкі часи прикинувся другом і наче троянський кінь вліз на чужу землю. Розселяв своїх, крав звичаї, обряди та оголошував своїми, скуповував найкращі голови та руки. І з’явилося воно, оте пихате і підступне ЯНИЧАРСТВО. Саме воно викрадало у Журавії метр за метром рідну землю. Гасло рідне слово, притихла рідна пісня, затихла принижена громада, відлетів останній журавель.
………………
Ось тут між горами залишилась остання Журавська земля. Ось тут, де сиділи Тарас із дідом. Чоловіки, взявши в руки зброю, вже давно чатували в укріплених горах. Але навряд чи ці кілька тисяч воїнів могли б щось зробити зі стотисячним яничарським військом. Була лише одна надія - стара як світ легенда, казка … Про те, що ключ журавлів з’явиться у небі в останню хвилину і тоді навіть в найжорстокішого бездушного яничара пробудиться раптом у серці клич журавля. Журавель кричатиме так голосно у саме серце, що серце прокинеться і згадає про рідне, викинувши з себе назбиране за століття чужинське знахабніле сміття.
……………..
- А що там, Тарасе, небо?
- Синє, діду.
- А що наш прапор з журавлем? Бачиш над містом?
- Бачу.
……………..
Останні захисники Журавії … Вони були якимись особливими. У них були особливі очі. У них були особливі слова. Вони гинули один за одним, але так наче і не вмирали. Наче засинали. Чи, може, це лише здавалося …
……………
І раптом щось сталось. Чомусь чужинці стали стріляти у небо. У те синє небо, яке так жагуче люблять Тарас із дідом. Там високо-високо наче нізвідки з’явився ключ журавлів. Вони ж теж читали легенди. І виявилось, що ворог страшенно боїться цієї легенди. Чи ж може легенда сильніша за ворога, сильніша за його зброю, за його хитрощі?!
Один за одним убиті журавлі падали на землю, не долетівши до основного табору окупантів. Але один піднявся неймовірно високо у небо. Звідки ж у нього такі широкі крила? Та й чи журавель це?
Наче тінь пробігла через табір. Бігла від серця до серця наче найшвидший бігун у світі. Бо треба було врятувати … Оту хатину з Тарасом та дідом … оцих останніх з журавлиними серцями.
Захвилювався табір, затремтів …
- Браття, що ж ми робимо …
- Рятуймо своїх …
- Що ж то було з нами …
Не знав чужинець, що так загине. Та не було жалості у журавлиних серцях. Мов розтоптали все чужинське, мов змили з себе сторічний бруд.
Ожила древня країна. Бо такі не вмирають ...
…………….
- А що, Тарасе, небо?
- Синє, діду.
- А журавлі летять?
- Ой, летять, діду … Ой багато …
"...в найжорстокішого бездушного яничара пробудиться раптом у серці клич журавля. Журавель кричатиме так голосно у саме серце, що серце прокинеться і згадає про рідне, викинувши з себе назбиране за століття чужинське знахабніле сміття."
А ще козацька пісня.
А ще сходження на Голгофу.
дякую
