|
Ми давно перестали писати та отримувати листи. Звичайні, прості, вкладені в білий конвертик, з поштовою маркою і почерком адресата. Світ змінився, залишаючи в минулому перо і чорнильницю. Натомість прийшли до нас «кулькові ручки», фломастери, все, що пише, малює і замальовує. Але попри всі ці зручності, пригадую свою юність.
Дівчиною я переписувалася з багатьма друзями. Відтворюю в пам’яті жінку-листоношу, яка приносила додому газети, журнали... Було великим щастям (не тільки для мене) отримувати від поштаря, отого звичайнісінького білого конвертика. В ньому була завернута тепла душа і розпростерті обійми. Я пізнавала людину по почерку.
Індустрія, електроніка, кібернетика замінила перо. Світ став легким і водночас важким, цифровим... Людину, як невидиме павутиння, пов’язали сотові мобільні телефони, смартфони...
На будь-яке свято, незважаючи на величезні відстані, отримуєм безліч картинок, блискучих анімацій, відео. Без потреби і з потребою...
Нервую і заспокоююся. Весь мій вільний час присвячую на відповіді. Людям для цього не потрібно великого знання та складної телефонної інформатики. Це так просто: знайшов картинку, натиснув, відправив... Ось і вся арифметика.
Спокійно і врівноважено відкриваю свій телефонний нотатник, пишу вітання та подяку, копіюю, дописую ім’я і відправляю адресату.
Чи забагато знаю людей, а чи мене... - запитую вже вголос, ніби хтось інший має дати відповідь... Ні, то дуже приємно отримувати вітання, але ж не встигаю всім відповісти.
Світ став модерний, а людина залишилася такою ж, як Бог створив. Як на мене, час - дорогоцінний. Його не повернути і його так бракує на важливі речі в нашому житті.
Розумію, кожен живе у своєму світі і використовує його, як вважає за потрібне. Відчуваю, як глибоко в душі шкребе мою совість дошкульне, невгамовне друге «Я». Волію прочитати книжку, послухати новини чи просто написати вірша. О, я хворію поезією!
Мої роздуми перериває телефонний дзвінок:
- Привіт! З Новим Роком!
- Привіт! Тебе також!
- Я для тебе зробила сюрприз.
- Сюрприз?
- Ага.
- А де він?
- На пошті.
- Живий? - жартую.
- Ні, світлий!
- Світлий? - перепитую.
- Так, як той сніг, що випав в Мадриді.
Усміхаюсь.
- Дякую!!! Що мені робити?
- Забрати.
- Не зручно.
- То від душі.
- Гаразд.
Через снігопади поштове відділення працює не по графіку. За третім разом отримую пакунок. Як кажуть в народі: «Бог любить Святу Трійцю», у цьому вже переконувалась тисячу разів, що «три» - це щасливе число. Навіть третій тост виголошують за любов.
Заходжу в метро. Вранці людно. Стою і дихаю через маску. Дивлюсь, крізь люди і уявляю поле та небо. Вдихаю у масці своє повітря, яке не пахне краєвидом, квітами та пшеницею. Стає гаряче. Моє чоло, як ранкова роса на траві. Через вісім зупинок пасажирів зменшилось. Сідаю. Кладу на коліна жовтий поштовий кульок. Дивлюсь на нього. З цікавістю мацаю і переконуюсь, що м’який.
Так-так, дорослі люди також бувають малими дітьми. Я саме до таких належу. Хто, як не я знаю себе стовідсотково?! Про мене можуть знати більше лише ті, хто носить на язику всі мудрі науки. Поглипую навпроти невинними очима (бо тільки очі і руки відкриті, все решту одяг) на двох людей, а думаю про своє. Що там всередині?
Їхати, ще добру годину. Не втрималась і почала розпаковувати пакет. Міцний, як з клоччя батіг. Щосили встромила один палець, тоді другий... Не піддається. З якого ж целофану виготовляють їх, бо магазинні давно би вже розірвалися...
Добралася, як ворона до горіха.
Дивлюся, а в середині - білий шалик... Притулила його до шиї і закрила очі. Приємний до тіла. Дя-ку-ю!!!
Поруч з ним лежить новорічна листівка, - зелений конвертик і три аркуші, написаного рукою, листа. В клітинку... На таких самих листках мама мені писала. Читаю. Горло стиснув комок. Я ж ніколи не подорослішаю... Маминого листа зберігаю під подушкою. Листа, якого перечитала безліч разів. І тут маєш... читаю, - аж в краплях чоло.
Дякую, світла Людино! Ти мені навіяла такого ясного і доброго позитиву, як батьковий погляд і мамині слова.
«Бувають люди, як пальми на набережній Costa cálida. З нетерпінням чекаю нових віршів і дуже хочу ознайомитись з твоєю прозою” - читаю слова. Витираю сльози... Відчуваю, слова не надумані, а від серця.
Таких друзів мало, але вони є. Щиро дякую долі, що знаю тебе. Листи зберігатиму, бо вони мають якусь магічну і добру силу.
Спасибі, Надіє! Спасибі за дружбу!
Ти для мене - світла, тепла, люба, як море Менор.
Обіймаю. До зустрічі!
ID:
901539
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 16.01.2021 21:46:07
© дата внесення змiн: 08.01.2024 17:44:18
автор: ГАЛИНА КОРИЗМА
Вкажіть причину вашої скарги
|