- Матір Божа, врятуй мою дитину! Матір Божа, ти ж теж мати! Ти знаєш, як то втрачати свою дитину! Ти ж знаєш… - Мілька заломлювала руки перед образами, руки занурювались у розпатлане русе волосся. Коса розплелася…І стояла вона перед образами в одній сорочині як божевільна…
Кидалася до дитини, прислухалась, чи дихає…Знову ставала на коліна, то підіймалась з них. У кутку горіла лампа… У хаті снували сутінки. Вони заглядали з кожного кутика. Ще трохи і вони заберуть її дитину…Заберуть. Її Івасика…Бог забере його до себе…
Дитина вся спітніла. Треба у щось перевинути… Ось. Квітчаста хустина, яку їй сестри подарували на весілля. Хустина у червоні ружі, а поміж тими ружами дрібненькі синенькі квіти. Ось такі квіточки вона любила збирати у дитинстві. Такі квіточки люблять затінок. Спробувала пригадати назву квітки і не змогла…
Дитина тепер лежала у квітчастій хустині. Мілька дивилась на синочка, очима, у яких жевріла краплиночка останньої надії…І чомусь він ввижався вже їй більшеньким. І здавалось їй, що веде вона його за рученьку, а синочок промовляє : «Мамо…» А ідуть вони садочком, таким густим і зеленим, густим і зеленим…І виходять у поле. Вечір…Небо горить у останніх рожевих вогнях. Вона оглядається довкола. Нема…Нікого нема. Вона одна серед чистого поля. Нема синочка…Нема. Рука її пробує знайти руку сина. Нема…
Боже, дитина була знову вся мокра…Вона обтирала крихітку і пригортала до себе. Вона знову заломлювала руки і ставала на коліна. Перевинула дитину, поклала біля себе, замугикала під ніс колискову: «Ой люлі, люлі…Налетіли гулі…Сіли на воротях…В червоних чоботях…»
- Синочку…Синочку…Я вже не маю у що тебе спеленати…Нема нічого. Господи, дитиночко моя! Сонечко моє рідненьке, не йди від мене…
Вона кинулась шукати щось, у що би можна було запеленати сина.
-Тихо, тихо, синочку мій! Івасику…Залишилась чорна хустина…Тільки чорна хустина. Тільки чорна…
Оце «чорна» вона повторила кілька разів…А потім здригнулась від своїх слів…
Міля тримала чорний сповиточок на руках… Згорбилась і скулилась уся… Вже не було сліз…У горлі пересохло. І серце тріпотіло у грудях як пташка, а потім зупинялось.
Чорний сповиточок, малесенький, рідненький…Вона опустилась на коліна і заридала так, що усі святі поздригалися на образах…
-Боже, де ж ти є!!? А чи тебе нема на білому світі?
Маленький чорний сповиточок на руках… Душа синочка пішла до Бога…
Ната Ярема 26. 07. 2020
Така безпорадність і такий відчай - аж серце стискається... 
Дуже щемна історія... 
