«…А я хотів
У небуття зануритись щасливим…»
(Франческо Петрарка)
Малахітова людина
Кришить своє серце в сільницю,
Хоче посолити світ
Своєю кров’ю зеленою:
Нерозчинною, мідною,
Восьминоговою.
Людина вирізьблена з малахіту
Тупцює шляхом чумацьким
За сіллю гіркою сивашською,
Полічивши кістяки рогатих волів
Та каурих мулів готських –
Серед тирси минулого,
Серед ковилу снів жахних.
Малахітовий жевжик
Співає не рапсодію – реквієм
Кожному, хто вміє літати
Разом з журавлем-монахом:
Цибатим філософом сфагнуму.
Малахітовий чоловічок
Вважає себе коштовністю,
Не знає як перейти брід
Ріки Молочної білої:
На дні соми поснулі
Ковтають все кам’яне:
Серед отої глини жовтої
З якої колись глеки зліплять
Для вина яблуневого…
В невеликих дозах покришений малахітовий чоловічок навіть життєво необхідний. Бо навіть дуже добре розчинний в шлунку.
Так що дісно, коштовність. З прадавніх часів.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук і розуміння! 
Успіхів Вам, Артуре та наснаги. 
Дякую за твку цікаву думку! 
(( 
