В дитинстві ми завжди знаходили час на розваги, бо особливо нічим серйозним не були зайняті. Спали вдосталь, їли смачно, швидко виконували дрібні домашні обов’язки і мали попереду цілий день вільного часу, які можна було витрачати, як душа забажає.
Коли хотілося добренького ми могли попастися в малині на Пащиному дворищі, пошукати клубники біля ямки, або самостійно приготувати делікатес, який називали халвою. Справжньої магазинної халви в жестяних банках я ніколи не любила та коли бабуся навчила нас робити його дома, то не можна було за вуха відтягти.
Спочатку ми налущували смажених горіхів, чим більше – тим краще. Потім бабуся клала зернятка на папір і прикривала зверху та качала качалкою, або пляшкою, щоб горіхи подрібнилися і на папері виступила олія. Подрібнену масу змішувала з цукром і виходила халва смачна і корисна, а головне безкоштовна. Артем з Ірою мочили окраєць хліба у воді, а потім вмочали його в мішок з цукром, який стояв за занавіскою. З таким десертом бігали надворі і хрустіли смакотою. Та я такої їжі не любила, бо мені смачніше, коли грінку намазати смальцем і притрусити кришеною цибулею – смак неповторний і незрівнянний.
На нашому кутку жила Галя Майорчина - жінка-інвалід вона ходила по селу в сукні і розпатлана, сідала серед дороги і хиталася. Вона не говорила, тільки угукала, гралася паперцями з цукерок, показувала їх перехожим. Шкоди вона нікому не робила, але особисто я її дуже боялася.
Одного разу, коли Іра була маленькою і в неї була опечена нога, її посадили під берестком на піску, щоб вона ліпила пасочки. Я з дівчатами Ляшковими теж гралися поруч. Дома не було нікого, тому ми ганяли по всьому двору, лякаючи качат та курчат. Коли побачили що у двір іде Галя – перелякалися і швидко сховалися у коридорі. Двері защипнули на крючок, запнули запинки і сховалися у спільні під ліжком. Через деякий час ми усвідомили, що забули забрати Іру. Було страшно ми думали що вже Іру викрали, або вбили, або зїли, тому було страшно навіть у вікно глянути. Коли ж наважилися то побачили, що Іра з Галею Майорчиною граються вдвох у піску, мирно діляться іграшками та обгортками з цукерок.
Так тривало до обіду, аж поки бабуся з Артемом не прийшли з сінокосу, та не вирядили Галю з двору, тоді вже ми відчинили двері та наважилися вийти. Мені було соромно, що в час небезпеки я залишила Іру напризволяще, а сама втекла. Хоча з іншого боку Іра була дуже мала і їй було однаково з ким бавитися в піску.
Часто ми ходили до бабусі Груні в гості. Одного разу майже біля їхнього двору, від Бадрачки вискочив Валерка з ножем і побіг просто на нас. Ми ледве встигли вскочити за хвіртку і покликати бабусю. Що тоді йому збрело на голову – не відомо, але надалі було дуже страшно йти до родичів в той час коли до Бадрачки приїжджали внуки.
Щодня ми просилися на ставок купатись, та завжди в дорослих були відмазки: то зранку вода холодна, то треба в магазин, то потрібно пообідати спочатку, то можна йти тільки як скот в яр поженуть. Після ситного обіду і двох мисок смачних вареників з вишнями та з шовковицею ми вирушали до ставка. Незмінним атрибутом були надувні круги у формі рибок та клубничок, ми їх завжди брали з собою. Лазили пузами по муляці обов’язково із своїми кругами, бо це було головною умовою того, що нас самих відпускали.
Коли було холодно і про плавання мова не йшла ми займалися хто чим. Артем крутив з дроту солдатиків, Іра розфарбовувала малюнки, я читала, або вишивала. Колись я посварилася з Ірою і сказала, що йду в Гнідинці, а сама взяла книжку «Захар Беркут» , набрала пакунок котлет, що бабуся нажарила на обід і … зникла.
Спочатку мого зникнення ніхто не помітив, бо кожен займався власними справами. Коли бабуся покликала їсти, а мене не могли ніде знайти і докликатись, у дворі почалась метушня. Всі бігали кругом хати і сараю, заглядали у всі двері, кликали, а я спокійнісінько сиділа в акації за Зозулишиним хлівом їла котлети і читала книжку. У дворі напруга посилювалася: бабуся пішла пити таблетки, Артем зібрався бігти в яр мене шукати, а Іра пригадала, що я може пішла в Гнідинці.
Більше години мене шукали, а коли у дворі нікого не було, я перебігла у сінник і сховалася там поки заснула. Скільки мені спалося не знаю, та коли я вийшла з хованки побачила заплакану бабусю, сердитого Артема та спантеличену Іру. А я, як нічого не трапилося, пішла доїдати котлети.
Це зараз я розумію що витівка була дуже жорстока і безглузда, але в той час я вважала, що чиню правильно.
ID:
883363
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Сільська лірика
дата надходження: 20.07.2020 10:08:12
© дата внесення змiн: 20.07.2020 10:08:12
автор: Інна Рубан-Оленіч
Вкажіть причину вашої скарги
|
