Мати сина колисала,
Колихалися й віки,
І тільки доля все гортала
Життя людського сторінки.
І дні тихо шелестіли
І час линув в небокрай,
Та слова лиш ті вже не зотліли
Про найкращий рідний край.
Слова піснею бриніли,
Сипались із материних уст,
На крилах вітру у світи летіли
І було чутно серця хруст.
Цвіли сади і листя опадало,
Й колиску вітер хилитав,
І серце билось не мовчало,
І соловейко ніжно щебетав.
Дощі зросили сонну ниву
Й зерно у серці проросло,
І в пору ту страхітливу
Не зів’яло , не відцвіло воно.
Гуло, тріщало, сипало сніги
Глибоко в душу лихо зазирало
Й похилими геть стали береги
В земного щастя і краси.
І на дорогу тьма упала,
І свічки тінь на образи,
Самотня мати край вікна стояла,
А за вікном сніги.
Чекала мати, стомлено чекала,
Й крізь грати пробивалися думки,
Що їх безвихідь малювала
На дверях волі ставлячи замки.
Цвіли сади і листя опадало,
Пусту колиску вітер хилитав.
До тла вже серце догорало,
Та день новий настав.
І ніжно пісня так бриніла
І спогади скрипіли у пітьмі
Душа кричала і боліла,
У тій безмежній самоті.
Чекала мати, стомлено чекала ,
А білий саван із квіток
Війна вже синові зіткала
Із тих пречисто – білих пелюсток.
І сон упав йому на вії,
Укрили тіло пелюстки,
Злетіли вгору вільно мрії,
Й заплутались, немов нитки думки.
Свіча горіла, мерехтіла
Самотньо, тихо край вікна
І тільки пам’ять листям шелестіла-
Несмілим голосом життя.
