“Оповідання на три сторінки” М.Стаськів 18.03.20
То був аномальний лютневий день. Смажило сонце. Вони втікали від гарячих променів, в надії знайти тінь. Марно. Гілляччя ще не встигло випустити листя... Час від часу подував вітер. Не зважаючи на переслідування світила, було якось так спокійно: крихти людей вештались брудними вулицями, де-не-де проїде машина, голуби в небі тремтіли крилами...
Він міцно тримав її за руку. Слухав, як вона говорить...сміється...Інколи поглядав, як красиво переливається світло в каро-зелених очах... Здавалось вони золоті...В повітрі чувся запах свободи.
Залишалось ще не багато. Вони обоє раділи цьому теплу і долали кожен крок з усмішкою... Ось похитнула своїми косами верба, потім кілька кроків і сходи, дорога... і ось знову величні стовбури дерев... Часу не багато, потрібно було квапитись. Раптом він зупинився...
— Щось трапилось? — на її обличчі з’явились нотки занепокоєння.
— Є дещо що я повинен тобі розповісти, але це великий секрет... — у хлопця був дуже серйозний тон. — ти збережеш його?
— Звісно) Розповідай...
Він обернувся до неї, щиро поглянув у очі, тендітно взяв рукою за шию і, як нічого не бувало, голосно промовив:
— Я люблю тебе...
Довкола йшли перехожі, білки перестрибували по гілкам, вітер грався з минулорічним листям...Його слова танули в неї на устах..
— Я тебе сильніше!
— Домовились)
Вони наршті врятувались від сонця... Двері квартири затишно зачинились за спиною.
— Мені подобається такий лютий. Наче весна розпочалась...
— Наша весна розпочалась ще в грудні, а може й ще раніше, коли я вперше тебе побачив...
Мить. Вони миють руки. Тепла вода. Пахуче мило. Сміх.
Мить. Він стоїть в коридорі, спостерігаючи як вона метушиться на кухні. Милується.
Мить. Вони сидять і їдять банани. Мить. Вони п’ють компотик з одного горня...
— Тоооо.... в що будемок грати? Вибирай: шахи, доміно, тут ще є монополія...
— Гарти? — він зачаровано сидів, нічого не розуміючи.
— Так, вибирай! Якщо будеш мовчати, то виберу я...
— Ну давай шахи...
Час повільно витікав за стіни. Інколи було чути, як скриплять двері на кухні. Вона усміхалась... Був запеклий бій. На полі падали коні, слони, піхотинці, аж поки не залишилось два королі.
— А що тепер? — вона не знала, що це означало.
Він сміявся. Потім встав і обійняв її в свої крила...
— Ти вграла! Хахах..
— Ура! Знаєш, мені давно не було так весело... Всі ці турботи, місто і сотні людей... Дякую, що ти є...
Він усміхався.
Годинник тікав до полудня. Ще кілька хвилин і треба буде збиратись. Залишати дім і йти додому...
Він лежав головою в неї на колінах. Намагався не думати про кожно секунду, які, мов вістря шпаги, все ближче підступали до горлянки. Ще трохи і вони зроблять випад, що той аж задушенням промовить:
— Мені вже час. Дома вже чекають...
...
— Я не хочу, щоб ти йшов... Побудь ще 5 хвилин...ну будь ласочка...
— Ми так побачимо, як Бог зістрариться. Хаххах. Ну гаразд 5 так 5..
Він усміхнено впав в її обійми.
Мить. А потім ще 4.
Її прощання залишалось солодким присмаком на устах.
І ось двері, сходи і дорога, перехрестя, вулиці, люди, машини...
А подумки там де вона...
Де б не був
